носа. – Равік узяв зі столу п’ятифранковий папірець і поклав на тацю. – Це для вас, Кларисо. Від цих добродіїв.
– Це вперше я від них щось отримала, – сказала Клариса. – Дякую.
Гомес щось мовив по-іспанському. Всі п’ятеро іспанців повернулися, як на команду, й пішли до свого столика.
– Шкода, – сказав Морозов, – я б їм залюбки порахував ребра. Та, на жаль, не можу. Через тебе, нелегальний зайдо. Ти не шкодуєш інколи, що не можеш зчинити бійку?
– Не з цими. Але є інші, з якими я б залюбки поквитався.
Іспанці біля свого столика знов загомоніли. Вони всі п’ятеро встали і тричі вигукнули «Viva!». Потім поставили на столик келихи так, що вони аж задзвеніли, і весь гурт із войовничим виглядом вийшов з їдальні.
– Я мало не вилив йому в пику цей чудовий кальвадос. – Морозов узяв чарку й випив. – І ось такі тепер порядкують у Європі. Невже й ми колись були такими йолопами?
– Так, – сказав Равік.
Вони грали в шахи з годину. Та ось Морозов підвів голову.
– Прийшов Шарль, – сказав він. – Щось, мабуть, хоче від тебе.
Равік також підвів очі від шахівниці. До них підійшов хлопець, що допомагав портьє. Він ніс якийсь пакуночок.
– Доручено передати вам.
– Мені?
Равік оглянув пакуночок. Щось невеличке, загорнене в цигарковий папір і перев’язане шнурочком. Адреси на ньому не було.
– Я ні від кого не чекав пакунка. Це якась помилка. Хто його приніс?
– Якась жінка… дама, – затнувся хлопець.
– Жінка чи дама? – спитав Морозов.
– Так собі… щось середнє.
Морозов добродушно посміхнувся.
– Досить дотепно.
– Тут нічого не написано. Вона сказала, що це для мене?
– Не зовсім так. Не назвала вас. Сказала, що для лікаря, який тут мешкає. І… ви знаєте ту даму.
– Вона так сказала?
– Ні, – бовкнув хлопець. – Але вона недавно приходила з вами вночі.
– Зі мною часом приходять дами, Шарлю. Але ти мав би знати, що скромність – найбільша чеснота готельного працівника. Нескромність личить тільки великосвітським кавалерам.
– Розгорни пакуночок, Равіку, – сказав Морозов. – Навіть якщо він посланий не тобі. Ми робили ще й не таке у своєму жалюгідному житті.
Равік засміявся й розгорнув папір. У ньому виявилась дерев’яна фігурка мадонни, яку він бачив у кімнаті тієї жінки… як же її звати? Він напружив пам’ять. Мадлена… Мад… Забув, та й годі. Якось так. Він оглянув обгортку. Ніякої записки.
– Гаразд, – сказав він хлопцеві. – Це для мене.
Равік поставив фігурку на стіл. Серед шахових фігур вона була як біла ворона серед птахів.
– Росіянка? – спитав Морозов.
– Ні. Я сам спершу був так подумав.
Равік помітив, що губну помаду з фігурки змито.
– Що
