style="font-size:15px;"> Морозов обхопив рукою горщик із миршавою пальмою. Вона ледь захиталася.
– Жити – означає жити для інших. Ми живимося одні від одних. Нехай хоч час від часу жевріє іскорка доброти, не треба її гасити. Доброта додає людині сили, коли жити важко.
– Гаразд. Я завтра навідаюся до неї.
– Чудово, – втішився Морозов. – Цього я й хотів від тебе. І годі про це. Хто грає білими?
V
Господар готелю відразу впізнав Равіка.
– Дама у своєму номері, – сказав він.
– Може, ви зателефонуєте й попередите її?
– У кімнаті нема телефону. Можете спокійно піднятися нагору.
– Який номер?
– Двадцять сьомий.
– Я геть забув ім’я. Як її звати? – Господар анітрохи не здивувався.
– Маду, – сказав він і додав: – Джоан Маду. Думаю, що це не справжнє її ім’я. Мабуть, сценічне.
– Чому сценічне?
– Бо вона записалася актрисою, коли в’їздила. І звучить як сценічне, правда?
– Не знаю. Я був знайомий з актором, що звався Густавом Шмідтом. А справжнє його ім’я було Александер Марія граф фон Цамбана. Густав Шмідт – сценічне ім’я, хоч звучить воно зовсім не по-сценічному, правда?
Господар не здавався.
– У наш час багато чого трапляється, – мовив він.
– Не так уже й багато. Зверніться до історії і побачите, що ми живемо в порівняно спокійні часи.
– Дякую, з мене досить і цього.
– З мене також. Але треба шукати розради, де тільки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер?
– Так, пане.
Равік постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз і почув невиразну відповідь. Відчинивши двері, він побачив жінку, що сиділа на ліжку під стіною. Вона поволі підвела очі. Вбрана вона була в той самий синій костюм, у якому Равік побачив її вперше. Вона не здавалася б такою самітною, якби лежала непричесана, в халаті. Але вона вдяглася, невідомо для кого й навіщо, просто за звичкою, яка тепер не мала ніякого сенсу. В ній було щось таке жалюгідне, що в Равіка стислося серце. Це йому було знайоме – він бачив сотні людей, емігрантів, закинутих на чужу чужину, вони сиділи так само, маленькі острівці непевного існування, сиділи, не знаючи, куди їм поткнутися, і тільки звичка підтримувала в них життя.
Равік зачинив за собою двері.
– Сподіваюсь, я вам не перешкодив? – спитав він і зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цій жінці перешкодити? Такого вже не було на світі.
Він поклав капелюха на стілець і спитав:
– Ви все владнали?
– Так. Клопоту було небагато.
– Не виникло ніяких труднощів?
– Ні.
Равік сів у єдине в кімнаті крісло. Зарипіли пружини, і він відчув, що одна з них зламана.
– Ви десь зібралися йти? – спитав він.
– Так. Не зараз… пізніше. Нікуди… Просто так. Що ж мені ще робити?
– Нічого.
