робітник: кава з ромом і булочки. А потім ще доснідаю в клініці. Непогано було б попросити Ежені, щоб вона приготувала мені ванну. Добре, залишимось тут. Дві душі, що загубилися в осінній сльоті. Лягайте на ліжко. Якщо хочете, я спущуся вниз і посиджу з портьє, поки ви ляжете.
– Не треба, – сказала Джоан Маду.
– Я не втечу. А, крім того, нам іще дещо потрібне: подушка, ковдра і так далі.
– Я можу подзвонити.
– І я можу. – Равік пошукав кнопку. – Краще, як подзвонить чоловік.
Портьє з’явився зразу. В руках у нього була друга пляшка коньяку.
– Ви нас переоцінюєте, – сказав Равік. – Щиро дякую. Але ми – люди післявоєнного покоління. Принесіть ковдру, подушку і простирала. Мені доведеться тут заночувати. Надворі надто холодно і надто мокро. Дощ не перестає. А я тільки позавчора встав із ліжка після запалення легень. Ви можете дати мені постіль?
– Авжеж. Я й сам хотів вам запропонувати.
– Чудово. – Равік закурив. – Я на вас почекаю в коридорі. Огляну взуття перед дверима. Це моє давнє захоплення. Я не втечу, – сказав він, піймавши погляд Джоан. – Я не Йосиф Прекрасний. Не кину напризволяще свого плаща.
Надійшов портьє з постіллю. Побачивши Равіка, він зупинився. Обличчя його осяяла усмішка.
– Таке рідко трапляється.
– Зі мною таке теж рідко буває. Лише на іменини й на Різдво. Давайте постіль. Я сам занесу. А це що?
– Грілка. У вас же було запалення легень.
– Чудово. Але свої легені я грію коньяком. – Равік витяг з кишені дві банкноти.
– У вас, мабуть, немає й піжами. Я можу вам запропонувати.
– Дякую, голубе, – Равік глянув на старого портьє. – Тільки вона буде, мабуть, замала на мене.
– Ні, саме добра. І зовсім нова. Скажу вам під секретом: мені її подарував один американець. А йому подарувала дама. Я таких речей не ношу, волію нічні сорочки. Вона зовсім нова.
– Добре, несіть. Побачимо.
Равік почекав у коридорі. Там стояло три пари черевиків. Біля одних дверей – закриті, з гумовими розтяжками. З-за тих дверей долинало гучне хропіння. Біля других були виставлені чоловічі брунатні черевики й жіночі лаковані чобітки з короткими халявками, високими підборами й застібками. Вони стояли поряд, перед одними дверима, а здавалися дивно чужими одні одним.
Портьє приніс піжаму. Вона була розкішна – блакитний штучний шовк і золоті зірки по ньому. Якусь хвилину Равік мовчки дивився на неї. Він розумів американця.
– Правда, чудова? – гордо сказав портьє.
Піжама була цілком нова. Навіть запакована у фірмову коробку «Магазен дю Лувр», де її куплено.
– Шкода, – сказав Равік. – Хотів би я бачити ту даму, що її вибирала.
– На цю ніч вона ваша. Вам не обов’язково її купувати.
– А скільки за ніч?
– Скільки дасте.
– Ви хіба не француз?
– Француз. Із Сен-Назера.
– Коли
