глянув на Морозова. Дужий велетень, але й йому вже понад шістдесят років.
– Ти до них доберешся, – мовив він.
– Так. – Морозов розтулив і знов стулив свої великі кулаки. – На це я й чекаю. Задля цього й живу так обачно. Вже не так часто п’ю. Може, ще довго доведеться чекати. А мені тоді треба бути дужим. Я не буду ні стріляти, ні різати.
– Я також. – Вони помовчали.
– Пограємо в шахи? – спитав Морозов.
– Так. Але я не бачу жодної вільної шахівниці.
– Он там професор скінчив. Він грав із Леві. І виграв, як завжди.
Равік пішов по шахівницю й шахи.
– Ви довго грали, професоре, – сказав він. – Від обіду до самого вечора.
Старий кивнув головою.
– Шахи розвіюють. Вони кращі за карти. В картах усе залежить від випадку. Пощастить або ні. Вони не дуже розвіюють. А шахи – це світ у собі. Поки граєш, він заступає зовнішній світ. – Професор звів на Равіка запалені очі. – А зовнішній світ не вельми досконалий.
Його партнер Леві зненацька щось замурмотів. Тоді затих, злякано озирнувся й пішов за професором. Вони зіграли дві партії. Потім Морозов підвівся.
– Треба йти, відчиняти двері перед вершками суспільства. А ти чому перестав до нас заглядати?
– Не знаю. Так складається.
– Завтра ввечері зайдеш?
– Завтра не можу. Йду на вечерю. До «Максима».
Морозов посміхнувся.
– Як на безпаспортного втікача ти поводишся досить нахабно. Волочишся по найелегантніших ресторанах Парижа.
– Тільки в них і почуваєш себе в цілковитій безпеці, Борисе. Хто поводиться як утікач, той швидко попадається. Ти, власник нансенського паспорта, мав би сам це знати.
– Правда. З ким ти йдеш? Бува, не з німецьким послом як його протеже?
– З Кет Гегстрем.
Морозов свиснув.
– З Кет Гегстрем? – перепитав він. – То вона повернулася?
– Приїздить завтра вранці. З Відня.
– Добре. Ну, то я напевне побачу тебе потім у нас.
– Може, й не побачиш. Морозов похитав головою.
– Не може бути. Коли Кет Гегстрем у Парижі, її штаб-квартира в «Шехерезаді».
– Цього разу не те. Вона приїздить, щоб лягти в клініку. Найближчими днями її чекає операція.
– То вона неодмінно прийде. Ти нічого не розумієш у жінках. – Морозов примружив очі. – А може, ти не хочеш, щоб вона приходила?
– Чому б це я не хотів?
– Мені якраз спало на думку, що ти не навідуєшся до нас, відколи прислав до мене ту жінку. Джоан Маду. Здається мені, що це не просто так збіглося.
– Дурниці. Я навіть не знав, що вона ще у вас. Пригодилася на щось?
– Так. Спершу співала в хорі. А тепер має невеличкий сольний номер. Дві чи три пісеньки.
– Ну як, вона трохи звикла?
– Звичайно. А чому ж ні?
– Вона була в страшному розпачі, бідолаха.
– Що?
