покоївці. – В нас давній готель, – не без гордощів повела вона далі. – І наші пожильці залюбки повертаються сюди. Вони вже чекають на свої колишні кімнати.
– Уже чекають? – здивувався Равік. – Хто?
– Панове з ворожого табору. Більшість їх уже мешкали тут. Звичайно, дехто за цей час загинув. А решта зупинилися в «Біарриці» та в «Сен-Жан де Люзі» й чекали, поки звільняться кімнати.
– Хіба вони вже тут були?
– Отакої, пане Равіку! – Господиню здивувала його нетямущість. – Певне, що були. Під час диктатури Примо де Ривери. Їм тоді довелося тікати, й вони жили в нас. Коли Іспанія стала республіканською, вони повернулися назад, а до нас приїхали монархісти й фашисти. Тепер уже останні з них вертаються додому, а республіканці знов приїздять сюди. Ті, що ще залишилися.
– Справді. Я про це якось не подумав.
Господиня заглянула до однієї кімнати. Над ліжком висіла кольорова літографія з зображенням колишнього короля Альфонса.
– Зніми його, Жанно! – гукнула вона. Покоївка зняла портрет.
– Так. Постав сюди.
Господиня поставила портрет праворуч під стіною і пішла далі. В сусідній кімнаті висів портрет генерала Франко.
– Цього також зніми. І постав до Альфонса.
– Чого ж ті іспанці не забрали своїх портретів із собою? – спитав Равік.
– Емігранти рідко забирають портрети, коли повертаються на батьківщину, – пояснила господиня. – Портрети дають їм розраду на чужині. А коли вертаєшся, вони вже не потрібні. Та й рами незручно перевозити, і скло легко б’ється. Портрети майже завжди залишаються в готелях.
Вона поставила під стіну в коридорі ще два портрети гладкого генералісимуса, одного Альфонса й невеличкий портрет генерала Кейпо де Льяно.
– Святих можна не знімати, – вирішила вона, побачивши в одній кімнаті яскравий образ мадонни. – Святі дотримуються нейтралітету.
– Не завжди, – заперечив Равік.
– У важкі часи Бог завжди має якийсь шанс. Я вже набачилась тут атеїстів, що молилися Богу. – Господиня крутнула лівим плечем, поправляючи груди. – А ви ніколи не молилися, коли опинялись у безвиході?
– Звичайно, ні. Але я не атеїст. Я просто скептик.
На сходах з’явився коридорний із цілим оберемком портретів.
– Ви хочете змінити декорації? – спитав Равік.
– Авжеж! У готельній справі треба мати великий такт. Тоді в тебе буде й добра слава. Особливо з такими клієнтами, як у нас. Вони в цих справах дуже чутливі, я вже знаю. Кому сподобається кімната, коли зі стіни на нього гордовито дивитиметься його смертельний ворог, намальований яскравими фарбами, та ще й у позолоченій рамі? Хіба не правда?
– Правда. На сто відсотків. Господиня обернулася до хлопця.
– Постав сюди портрети, Адольфе. Ні, краще постав їх рядком під ту стіну проти світла, щоб було видно.
Коридорний щось буркнув і заходився виставляти портрети.
– А що ви тепер повісите
