в дощ із Відня. Прокинулася в Цюриху – і знов дощ. І тут також. – Вона засунула завісу. – Не знаю, що зі мною діється. Мабуть, я старіюся.
– Завжди так здається, коли людина ще не стара.
– У мене мав би бути інший настрій. Два тижні тому я розлучилася. Треба було б радіти. А я якась стомлена. Все повторюється, Равіку. Чому?
– Ніщо не повторюється. Повторюємось ми, оце й усе.
Кет усміхнулася й сіла на канапу, що стояла біля декоративного каміна.
– Добре, що я вернулася. Відень став гнітючою казармою. Німці його розтоптали. І австрійці разом з ними. Австрійці також, Равіку. Мені здавалося, що австрійський нацист – це щось протиприродне. Але я сама їх бачила.
– Нема нічого дивного. Влада – найзаразливіша хвороба з усіх.
– Так, і вона найдужче спотворює людей. Тому я й розлучилася. Чарівний гульвіса, за якого я два роки тому вийшла заміж, раптом обернувся в горлатого штурмфюрера, що змушував старого професора Бернштейна мити вулицю, а сам стояв і сміявся. Бернштейна, який рік тому вилікував його від запалення нирок – нібито за те, що гонорар був надто високий. – Кет Гегстрем скривилася. – Гонорар, який заплатила я, а не він.
– От і радійте, що розв’язалися з ним.
– Він вимагав за розлучення двісті п’ятдесят тисяч шилінгів.
– Дешево, – сказав Равік. – Усе, що можна владнати з допомогою грошей, коштує дешево.
– Він нічого не дістав. – Кет Гегстрем підвела голову. В неї було вузьке обличчя, бездоганно окреслене, мов камея. – Я йому сказала, що я думаю про нього, про його партію та про їхнього фюрера, й запевнила, що відтепер говоритиму все це відверто. Він спробував налякати мене гестапо й концентраційним табором. Я його взяла на глузи. Сказала, що я поки що американка й перебуваю під захистом посольства. Зі мною нічого не станеться, а от йому, через те що я його дружина, все може бути. – Вона засміялася. – Про це він не подумав. І відтоді більше не ставав мені на перешкоді.
Посольство, захист, протекція, подумав Равік. Наче мова йде про якусь іншу планету.
– Мені дивно, що професорові Бернштейну й досі дозволяють практикувати, – сказав він.
– Більше не дозволяють. Він прийняв мене тайкома, коли почалася перша кровотеча. Слава Богу, що я можу позбутися цієї дитини. Народити від нациста… – Її аж пересмикнуло.
Равік підвівся.
– Мені треба йти. Вебер після обіду ще раз огляне вас. Тільки задля проформи.
– Я знаю. А однаково цього разу мені страшно.
– Послухайте, Кет… Це ж не вперше. І операція простіша, ніж видалення апендикса, яку я робив вам два роки тому. – Равік обережно обняв її за плечі. – Ви були першою, кого я оперував у Парижі. Це як перше кохання. Я буду обережний. А крім того, ви мій талісман. Принесли мені щастя. І надалі повинні приносити.
– Так, – сказала вона й глянула на нього.
– Ну й добре. Прощавайте, Кет. О восьмій вечора я зайду по вас.
– Прощавайте, Равіку. Зараз я піду до Менбоше й куплю собі вечірню сукню. Треба ж мені скинути з себе цю втому.
