Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк страница 37
Кет сприймала мелодію всією шкірою, ніби джерельну воду у квітні. Їй раптом захотілось озватися луною, але не було нікого, хто б погукав її. Невиразно мурмотіли чиїсь голоси, майоріли уривки спогадів, часом щось мерехтіло, як парча, та потім зникало, і не було нікого, хто б погукав її. Нікого, хто б погукав.
Циган уклонився. Равік тицьнув йому під столом гроші. Кет Гегстрем ворухнулася.
– Равіку, ви були коли-небудь щасливі?
– І не раз.
– Я не про те. Я хочу сказати – щасливі по-справжньому, коли перехоплює дух, коли втрачаєш глузд від щастя й віддаєшся йому всім своїм єством.
Равік глянув на вузеньке схвильоване обличчя жінки, що зазнала тільки найненадійнішого різновиду щастя – кохання.
– Не раз, Кет, – сказав він, маючи на думці щось зовсім інше і знаючи, що те щось теж не було щастям.
– Ви не хочете мене зрозуміти. Або не хочете про це говорити. Хто це співає з оркестром?
– Не знаю. Я давно тут не був.
– Звідси її не видно. І серед циганів її немає. Мабуть, сидить десь за столиком.
– То це, певне, хтось із гостей. Тут таке часто буває.
– Дивний голос, – сказала Кет. – Сумний і водночас бунтівний.
– Це такі пісні.
– Або я така. Ви розумієте слова?
– «Я вас кохав». Романс на слова Пушкіна.
– Ви знаєте російську мову?
– Тільки те, чого мене навчив Морозов. Переважно лайку. Щодо лайки, то російська мова просто видатна.
– Ви не любите говорити про себе, правда?
– Я не люблю про себе навіть думати. – Кет помовчала.
– Часом мені здається, що давнє життя скінчилося, – мовила вона. – Безтурботність, надія – все це минуло.
Равік усміхнувся.
– Воно ніколи не скінчиться, Кет. Життя надто велика річ, щоб скінчитися раніше, ніж ми перестанемо дихати.
Вона не слухала його.
– На мене часто нападає страх, – повела вона далі. – Якийсь раптовий, нез’ясовний страх. Таке почуття, наче ми вийдемо звідси й побачимо, що світ завалився. У вас воно теж буває?
– Так, Кет. Воно в кожного буває. Ось уже двадцять років уся Європа заражена цією хворобою.
Вона мовчала, дослухаючись до музики.
– А тепер уже не російська пісня.
– Ні. Італійська. «Санта Лючія».
Промінь прожектора перебіг зі скрипаля на столик біля оркестру. Тепер Равік побачив жінку, що співала. Це була Джоан Маду. Вона сиділа сама за столиком, спершись на нього рукою, й дивилася кудись поперед себе, ніби задумалась і нікого не бачила навколо. В яскравому світлі її обличчя здавалося дуже блідим. На ньому не лишилося й сліду від