style="font-size:15px;"> Вона притулила долоні йому до грудей.
– Я вже тебе не пущу.
– Добре.
Біля них загальмувало друге таксі, черкнувши об край тротуару. Водій із довгими, білими, як льон, вусами незворушно дивився на них. На плечі в нього сидів песик у плетеній жилетці.
– Поїдемо? – хрипко сказав він.
– Глянь, – мовив Равік. – Він ні про що не здогадується. Не помічає, що нас торкнулось диво. Дивиться на нас і не бачить, що ми змінилися. Який божевільний світ: ти можеш обернутися в архангела, в блазня, в злочинця, і ніхто цього не помітить. Та коли в тебе відірветься ґудзик – помітять усі.
– Він не божевільний, а добрий. Не турбує нас, хоче, щоб ми лишилися самі собою.
Равік подивився на неї. Ми, подумав він. Яке слово! Найтаємничіше слово на світі.
– Поїдемо? – нетерпляче прохрипів водій, уже голосніше, й закурив сигарету.
– Сідаймо, – сказав Равік. – Цей не відчепиться. Досвідчений.
– Нащо нам їхати. Ходімо пішки.
– Але ж починається дощ.
– Який там дощ. Це туман. Я не хочу сідати в машину. Хочу йти з тобою.
– Добре. То я хоч поясню йому, в чім річ.
Равік підійшов до таксі й сказав кілька слів водієві. Той розцвів усмішкою, галантно помахав рукою Джоан, як уміють у таких випадках тільки французи, й поїхав.
– Як ти йому пояснив усе? – спитала вона, коли Равік вернувся.
– Грошима. Найпростіший спосіб. Ті, хто працює вночі, – всі циніки. Миттю збагнув. Поставився до нас прихильно, але з відтінком поблажливої зневаги.
Джоан, усміхнувшись, пригорнулася до нього. Равік відчув, як у ньому розпукалось і розцвіло щось тепле, лагідне, безмежне, щось таке, що безліччю рук потягло його вниз. Ноги раптом стали надто малою, ненадійною опорою, було нестерпно тяжко стояти отак, кумедно випроставшись, насилу утримуючи рівновагу, замість того щоб забутися, зануритись у глибину, скоритись воланню тіла, покликові з сивої давнини, коли ще нічого не існувало – ні розуму, ні нерозв’язних питань, ні мук, ні сумнівів, а було саме лише темне щастя крові.
– Ходімо, – сказав він.
Вони рушили під дрібним дощем порожньою сірою вулицею, і, коли дійшли до кінця, перед ними зненацька відкрилася велика, безмежна площа, а на ній знову важко здіймалася вгору сіра, ніби вилита зі срібла, Тріумфальна арка.
IX
Равік повернувся до готелю. Вранці, коли він виходив, Джоан ще спала. Він сподівався вернутись за годину, а загаявся на три.
– Агов, докторе! – гукнув його хтось на сходах між другим і третім поверхом.
Равік озирнувся. Бліде обличчя, копиця чорного буйного чуба, окуляри. Він не знав цього чоловіка.
– Альварес, – сказав той. – Хаїме Альварес. Ви мене не пригадуєте?
Равік похитав головою.
Чоловік нахилився й закотив холошу штанів. Уздовж литки до самого коліна виднів шрам.
– Тепер
