на неї. У голові в нього ледь запаморочилось. Він усе зрозумів, але її відвертість обеззброювала його. Їй наче було зовсім байдуже, як він сприйме її натяк. В убогій пивничці вона почувала себе, ніби вдома. В безжальному світлі електричних лампочок без абажурів дві повії, що сиділи за кілька столиків від них, здавалися її бабусями. А їй воно не шкодило. Те, що йому бачилося недавно в присмерку нічного клубу, лишилося й тут, на світлі. Сміливе ясне обличчя, що нічого не питало, тільки було перед ним, тільки очікувало… Порожнє обличчя, подумав він, зміниться вітер, і воно теж стане інакше. Все йому можна навіяти. Воно як гарний порожній будинок, що чекає на картини й килими. Він може стати чим завгодно: і палацом, і борделем. Залежно від того, хто його опоряджатиме. Якими обмеженими у порівнянні з ним здаються обличчя вже з готовим, наче маска, виразом…
Равік помітив, що чарка в Джоан порожня.
– Скидаю перед вами шапку, – мовив він. – Як-не-як, а це подвійний кальвадос. Хочете ще один?
– Так. Якщо ви маєте час.
Равік здивувався – чого б це він не мав часу? Тоді згадав, що Джоан бачила його востаннє з Кет Гегстрем. Він глянув на неї. Її обличчя нічого не виказувало.
– Я маю час, – відповів він. – Завтра о дев’ятій у мене операція, і це все.
– І ви можете оперувати, коли так допізна засиджуєтесь?
– Можу. Одне одному не заважає. Я звик. Та й операції в мене не щодня.
Офіціант знов налив чарки. З пляшкою він приніс пачку сигарет і поклав на столик. «Лоран», зелені.
– Ви ж бо й минулого разу їх замовляли, правда? – переможно спитав він Равіка.
– Геть забув. Але ви знаєте краще за мене. Я беззастережно вірю вам.
– Правда, – мовила Джоан. – Ми замовляли тоді «Лоран», зелені.
– Бачите, дама має кращу пам’ять, ніж ви, пане.
– Це ще не відомо. В кожному разі, сигарети нам знадобляться.
Равік відкрив пачку й подав її Джоан.
– Ви мешкаєте в тому самому готелі? – спитав він.
– Так. Тільки перебралася в більшу кімнату.
Зайшло кілька водіїв. Вони сіли за сусідній столик і завели голосну розмову.
– Може, підемо? – спитав Равік. Джоан кивнула головою.
Він підкликав офіціанта й розрахувався.
– Вам справді не треба вертатися в «Шехерезаду»?
– Ні.
Він подав їй манто. Джоан не надягла його, тільки накинула на плечі. Це була дешева норка, може, навіть штучна, – але на Джоан вона не здавалася дешевою. Дешеве лише те, що носиш без почуття впевненості в собі, подумав Равік. Він не раз уже бачив справжніх соболів, що здавалися зовсім дешевими.
– Ну, а тепер доправимо вас до вашого готелю, – сказав Равік, коли вони вийшли надвір, на тихий дощ.
Вона повільно обернулася.
– Хіба ми йдемо не до тебе?
Задерши голову, вона дивилася знизу на нього. Її обличчя, освітлене ліхтарем перед дверима, було зовсім близько. На косах блищали дрібні краплі дощу.
– До мене, – сказав він.
Під’їхало
