не міг згадати, хто такі були Мура й Ла Пенья. Він пробув в Іспанії шість місяців і покинув її, коли фронт був прорваний і лазарет розформували.
– Карнеро, Орта і Гольдштейн у концтаборі, – повів далі Альварес. – У Франції. Блацький також живий. Ховається десь поблизу кордону.
Равік пам’ятав тільки Гольдштейна. Надто багато було тоді навколо нього людей.
– Ви тепер мешкаєте в цьому готелі? – спитав він.
– Так. Переїхали позавчора. Наші номери там, – він показав на коридор третього поверху. – Нас довго тримали в прикордонному таборі. Але врешті випустили. Ми ще мали гроші. – На обличчі в нього знов з’явилась усмішка. – Тут є ліжка, справжні ліжка. Добрий готель. Навіть портрети наших вождів на стінах.
– Авжеж, – сказав Равік без крихти іронії. – Мабуть, це все приємне після того, що було там.
Він попрощався з Альваресом і пішов до своєї кімнати.
Кімната була прибрана й порожня. Джоан пішла. Равік оглянувся навколо. Нічого не залишила. Та він і не сподівався, що вона щось залишить.
Він подзвонив. За хвилину з’явилась покоївка.
– Дама пішла, – сказала вона, не чекаючи на його запитання.
– Я й сам бачу. Звідки ви знаєте, що тут хтось був?
– Ну що ви, пане Равіку! – мовила дівчина і більше нічого не додала. В неї був такий вигляд, немов її тяжко образили.
– Вона снідала?
– Ні. Я її не бачила. А то б подбала про сніданок. Я ж пам’ятаю, що вона снідала того разу.
Равік подивився на неї. Її останні слова йому не сподобалися. Він витяг кілька франків і всунув їх дівчині в кишеню фартуха.
– Добре. Робіть так і далі. Приносьте сніданок тільки тоді, як я вас сам попрошу. І не заходьте прибирати в кімнаті, поки не будете цілком певні, що там нікого нема.
Дівчина по-змовницькому всміхнулася.
– Гаразд, пане Равіку.
Його прикро вразила та усмішка. Він знав, що покоївка подумала. Що Джоан заміжня й не хоче, щоб її бачили. Раніше він би тільки посміявся з цього, але тепер йому було неприємно. А, власне, чому?
Він здвигнув плечима й підійшов до вікна. Готель це готель. Тут нічого не зміниш.
Равік відчинив вікно. Був полудень. Над будинком нависло вкрите хмарами небо. В ринвах цвірінчали горобці. На поверх нижче сварилося якихось двоє голосів. Мабуть, подружжя Гольдбергів. Чоловік, гуртовий торговець зерном із Бреслау, був на двадцять років старший за дружину.
Вона жила з емігрантом Візенгофом і думала, що про це ніхто не знає. Насправді про це знали всі, крім Гольдберга.
Равік зачинив вікно. Вранці він оперував за Дюрана чийсь жовчний міхур. Анонімний жовчний міхур. Шмат живота невідомого чоловіка, якого він різав, заміняючи Дюрана. Гонорар – двісті франків. Потім ходив поглянути на Кет Гегстрем. У неї була температура. Надто висока. Він посидів у неї годину. Кет спала, тільки дуже неспокійно. Нічого особливого, а все-таки краще, якби температури не було.
Равік невидющими очима дивився
