але не худа. Скільки є таких дівчат, подумав Равік. Дивишся на них і мимохіть питаєш себе, навіщо природа створила їх такими граційними, коли наперед відомо, якими вони майже всі стануть: виснаженими тяжкою працею, спотвореними нездоровим, неправильним життям опудалами.
– Вам ще доведеться з тиждень більше лежати, ніж ходити, Люсьєно. Можете лише трохи встати й повештатись по кімнаті. Але будьте обережні, важкого не підіймайте й найближчими днями не ходіть по сходах. Вас доглядає хтось? Крім цього Бобо?
– Господиня. Але й вона вже бурчить.
– Більше у вас нікого немає?
– Немає. Була ще Марі, та померла.
Равік озирнувся по кімнатці. Вона була убога, але чиста. На підвіконні стояло кілька вазонів з фуксіями.
– А Бобо? Виходить, він знов об’явився, тільки-но все минулося?
Люсьєна промовчала.
– Чому ви не витурите його?
– Він не такий поганий, докторе. Тільки запальний…
Равік глянув на дівчину. Кохання, подумав він. І тут кохання. Одвічне диво. Воно не тільки осяває барвистою веселкою мрій сіре небо буднів, а й може оточити романтичним ореолом купу лайна. Диво і страхітливий глум водночас. Равіка раптом охопило химерне почуття, ніби він якимось дивом теж спричинився до її нещастя.
– Нічого, Люсьєно, – сказав він. – Не журіться. Головне одужати.
Вона полегшено кивнула головою.
– А щодо грошей, – збентежено і швидко сказала вона, – то це неправда. Він просто ляпнув язиком. Я все сплачу. Все. Частинами. Коли я вже зможу працювати?
– Приблизно за два тижні, якщо не робитимете дурниць. І ніяких стосунків з Бобо! Ніякісіньких, Люсьєно! А то можете й померти, розумієте?
– Так, – сказала вона не зовсім переконано.
Равік накрив її худеньке тіло ковдрою. Глянувши на дівчину, він помітив, що вона плаче.
– А швидше не можна? – спитала вона. – Я б працювала сидячи. Я повинна…
– Може. Побачимо. Все залежить від того, як ви будете поводитись. А тепер скажіть мені прізвище тієї акушерки, що робила вам аборт.
Він помітив у її очах опір.
– Я не піду в поліцію, – сказав він. – Обіцяю вам. Тільки спробую забрати назад ваші гроші, щоб ви були спокійніші. Скільки ви їй заплатили?
– Триста франків. Ви в неї нічого не візьмете.
– Спробую. Як її прізвище й де вона мешкає? Вам вона більше не знадобиться, Люсьєно. Ви вже не матимете дітей. І вона вам не зможе зробити ніякої кривди.
Дівчина вагалася.
– Отам у шухляді, – врешті сказала вона. – Праворуч.
– На цьому папірці?
– Так.
– Добре. Найближчими днями я піду до неї. Не бійтеся. – Равік надяг плаща. – Що таке? – спитав він. – Чого ви встаєте?
– Бобо. Ви його не знаєте. Він усміхнувся.
– Думаю, що я бачив і гірше. Нема чого вам уставати. А сьогоднішній огляд показав, що вже нема чого й турбуватися. До побачення,
