Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

      Дав рушіїв, щоб все навкруг світило.

      76 Усюди світлом ширячись сяйним,

      А серед людства діло це – наснага

      Тій, хто владає таланом земним,

      79 Щоб всі передавав минущі блага

      Народ народові, сім’ї – сім’я,

      Бо меншає в людей з літами спрага.

      82 Той кориться, цей силою сія

      За присудом тієї, що з ділами

      Весь час таїться, як в траві змія.

      85 І, високо літаючи над нами,

      Вона провидить, судить і вершить

      Нарівні з іншими всіма богами.

      88 У ній ніщо на місці не стоїть

      І зміни одна одну обганяють,

      Нове-бо виникає кожну мить.

      91 І от її усі лиш розпинають,

      Замість палку складати дяку їй,

      І заповзято й дружно проклинають.

      94 Вона ж в незмінній радості благій

      Співає з ангелами нам із далі

      І крутить кулю в благості своїй.

      97 Проте спустімось на ще більші жалі, —

      Заходять вже зірки, які стреміли вверх,

      Коли я рушив; поспішімо ж далі.

      100 Пройшли ми колом тим на самий верх,

      Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,

      В якому промінець останній мерк

      103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій.

      І ми зійшли в провалину саму,

      Ідучи вслід похмурому струмкові.

      106 Збігаючи в ненависну пітьму,

      Спливала річка, наче під ворота,

      Під те багно, що Стікс ім’я йому.

      109 Я, придивившись, що то за сквернота,

      Побачив тіней голих гурт тісний,

      Занурений в драговину болота.

      112 Не лиш руками билися вони,

      А й головою, і грудьми, й ногами,

      А хто й зубами гризся, навісний.

      115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами

      Це душі тих, кого вразила лють,

      А ще до того знай: під струминами

      118 Багато душ у смороді гниють,

      Окіл бентежать зойками гучними

      Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».

      121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми

      У траурі на сонячній землі,

      Нам душу сповивали чорні дими,

      124 Й терзаємось у смороді, в гниллі».

      Так виливали, кумкаючи, муку,

      Інак не в силі висловить жалі.

      127 Відмірявши значну дугу по луку,

      Між річкою й болотом серед мли,

      На тих дивившись, хто ковтав багнюку,

      130 Високої ми вежі досягли.

      ПІСНЯ ВОСЬМА