край.7 «Проте ми подолати мусим певно, —
Почав він, – а як ні… Підмога де?..
О, якби він з’явився тут напевно?..»
10 Я добре бачив, що у нього йде
Уривано за одним словом друге,
Зв’язку ж немає поміж них ніде.
13 І сповнився боязні я і туги,
Вбачаючи у мові тій сліди
Уявної душевної недуги.
16 «Чи сходив хто до щілини сюди,
Для цього перше кинувши кружало,
Де кара – безнадійність назавжди?» —
19 Так я спитав і мовив він: «Бувало,
Що хтось сюди проходив не без діл
Тим шляхом, що я ним пройшов чимало.
22 От і мене у цей послала діл
Зла Еріхто; її відьомська школа
Вертати вміла духів до їх тіл;
23 Коли моя душа лишилась гола,
Вона вдягла ізнов у плоть мене,
Щоб тінь вернуть з Іудиного кола.
28 Найнижче місце те найбільш сумне
Й найдальше від небес, що всім керують.
Тож знаю шлях я, – хай твій ляк мине.
31 Ці болота, що всюди тут панують,
Смердять навколо міста злих жалів,
Де вороги загибель нам готують…»
34 Забув я, що він далі говорив,
Бо надто вражений я став страшилом,
Коли на вежі вогняній уздрів
37 Пекельних фурій, що звились над схилом
Утрьох, жахливі, геть усі в крові,
Хизуючись своїм жіночим тілом.
40 Зелені гідри – шати їх живі,
Замість волосся ж в них клубки зміїні
Сичали в кожної на голові.
43 І він, служниць пізнавши господині
Над царством вічного плачу гірким:
«Поглянь, – сказав, – на лютих цих еріній.
46 Це – Алекто із голосом гучним,
А поруч – Тісіфона, образ жаху,
Мегера ж – зліва». І скінчив на цім.
49 Ті ж груди дряпали собі, з розмаху
Руками били й так ревли з-за стін,
Що до поета я припав зі страху.
52 «Медуза де? Хай скам’яніє він, —
Вони горлали, дивлячись додолу, —
На ньому мста Тезеєвих провин!»
55 «Ти відверни й сховай лице під полу:
Побачивши страшний Горгони лик,
Забудеш путь по сонячному колу», —
58 Сказав і повернув мене убік
Учитель та притис іще й руками
Мої долоні до моїх повік.
61 О люди із здоровими думками!
Помисліть-но, яка наука вам
Під цими дивовижними рядками!
64 Тим часом ріс у напрямі до брам
Разючий гуркіт у бурхливій хвилі,
Надаючи стрясання берегам.
67 Так вихори шаліють знавіснілі,
Коли повітря б’ють дві течії,
У прямуванні різні, рівні в силі, —
70 Гілля ламають, гатять ручаї,
Нестримно мчать, женуть людей, худобу,
Не розбиравши, де стада чиї.
73 І вождь, звільнивши зір мені: «Ти спробуй
Звернути ока нерв спочилий свій
На древню піну й пари люту злобу».
76 Мов жаби, як зачують раптом змій,
Закумкають, аж затуляєш уші,
І всі під воду кинуться мерщій, —
79 Так, бачив я, численні грішні
