куртку «Вранглер», яку Гега дуже любив, але ніколи не казав про це, бо Дато був дуже добрим і одразу зняв би ту джинсову куртку й подарував би другу. Дато ж був добрим не через те, що його батько працював у міністерстві у справах інтуристів, і все одно не обділив би джинсами улюбленого сина.
Ні, не тому.
Просто Дато був дуже добрим та й годі.
Того ранку Гега вирішив позичити в Дато на день ту вранглерівську куртку, точніше на півдня – він зустрінеться з Тіною, вибачиться й надвечір поверне її господареві.
Він голосно гукнув з вулиці, і з вікна визирнув Важа – молодший брат Дато. Важу кликали Простаком, і був він таким самим добрим хлопцем, як і його старший брат. Гега привітав Важу піднятою рукою:
– Як справи?
– Нічого.
– Чого не в школі?
– Згоріла.
– Коли?
– Сьогодні, вранці. Ще досі горить.
– Ух ти!.. Де твій брат?
– Не знаю, як прокинувся, його вже не було.
– Мабуть, тебе пожежники галасом розбудили…
Обидва голосно, від душі засміялися. Потім Гега знову підняв руку, прощаючись з Важею і вже було повернувся, аби піти, коли той гукнув навздогін:
– А що ти хотів?
– Нічого, я потім зайду.
– Скажи мені.
– Нічого такого, хотів на день вранглерівську куртку позичити.
– Зачекай-но.
Простак щез у вікні й за кілька секунд вже стояв надворі, перед Гегою, тримаючи в руці джинсову куртку.
– Бери, Дато постійно її носить, але сьогодні лишив. Тобі пощастило.
– Не треба, хай буде, потім візьму.
– Бери. Насправді вона моя, батько привіз її мені, та вона виявилась завеликою. Дато її тимчасово носить. Потім все одно мені залишиться. Це справжній «Вранглер». Не линяє, нічого такого…
Гега посміхнувся й простягнув Простакові руку.
– Сьогодні ж поверну.
– Повертай, коли схочеш, вона поки що завелика. Або нехай буде у тебе, поки я не підросту.
Тепер Гега засміявся вголос.
– А як же Дато?
– Дато йде ченцем у монастир, навіщо вже йому джинси…
Тепер і Важа голосно засміявся разом з Гегою. Він згадав, що у Дато справді був якийсь знайомий чернець у одному монастирі, до якого він часто їздив останнім часом. Кілька разів обіцяв узяти з собою Гегу, але поки то були лише обіцянки, та й не до цього йому зараз було. Він подякував Важі й обійняв його по-тбіліськи.
Тбілісі був столицею вже протягом тисячі п’ятисот років, і, як у кожній столиці, хорошого тут відбувалось стільки ж, скільки й поганого. А що ж могло бути гіршим для Геги: у Земелі [2], перед підйомом до академії, його, коли він йшов на побачення, зустріли троє з ножами, вимагаючи зняти джинсову куртку. На той час по Земелі ще ходили тбілісці, тому було трохи дивним, коли якийсь тип звернувся до Геги – мовляв, брате, є діло на хвилинку, запросив
Земелі – неформальна назва місцевості у Тбілісі, що прилягає до площі Руставелі.
