align="center">Гега
Батько Геги також був відомим і успішним грузином – кінорежисером, який, ще замолодий для кіно, зняв прекрасні фільми і був одним із перших з-поміж грузинів, які здобули перемогу на престижному міжнародному кінофестивалі, здійснивши це ще у шістдесятих. Хоча вже тоді, будучи молодим, він був уже справжнім художником, і головною пристрастю для нього був процес творення, а не насолода від призів й нагород. Тому, на відміну від старшого покоління грузинських режисерів, батько Геги відмовився від членства у радянській інтелігенції й підтримки режиму і вирішив жити лише кінематографом, однак допущення такого прецеденту радянську владу ніяк не влаштовувало. Звичайно, комуністи не бажали існування непокірного режисера у радянській Грузії і цю проблему вирішили просто – заборонили батькові Геги знімати фільми. Звичайно, офіційно ЦК не приймало жодних рішень щодо цієї заборони, а режисеру лише пояснили, що можливості знімати кіно йому більше не дадуть. Грузинська радянська влада прекрасно знала конформістський характер грузинської інтелігенції і в цьому випадку сподівалася на його слабкість, однак батько Геги виявився дуже сильним чоловіком – він освоїв столярну справу й почав укладати підлогу, як простий робітник. Найбільша ланка тогочасного грузинського суспільства, вже здебілізована й деградована, яка ставилась до праці негідно, немов до ганьби, із обуренням зустріла принциповість грузинського режисера. Вони одразу зненавиділи людину, що відрізнялась, людину, яка не хотіла взамін власних фільмів брати участь у великій брехні, як інші, підлабузництвом перед владою й комуністичною партією здобути хороше ставлення. Батько Геги був упевнений, що негідним, ганебним було саме те, чим займались грузинські радянські інтелігенти, а не праця, столярна справа та укладання підлоги. Тоді увесь Тбілісі й уся Грузія без кінця говорили, точніше – сперечались, навіть ті, хто не бачив його фільмів, про цей незрозумілий для них протест, та головним було те, чи справді батько Геги кладе підлогу, чи ні – цього ніхто не знав. Можливо, то була легенда або гарна історія, придумана людьми, які дуже хотіли, щоб серед тих, кого тоді називали інтелігентами, був хоча б один справжній протестувальник проти грузинської радянської влади…
Батько Геги виявився справді міцною людиною, не поступившись нічим, але ніхто достеменно не знав і того, чи дійсно на знак протесту він забрав з радянської школи своїх дітей, серед яких був і Гега, хоча в тогочасному Тбілісі про це говорили більше, ніж про російсько-афганську війну.
Про що точно знали, принаймні, бачили всі й через що ніхто не сперечався, був талант Геги. Через цей талант і наявність успішних ролей Тенгіз Абуладзе [6] взяв його на головну роль у своєму новому фільмі, але у житті Геги з’явилася людина, яка стала його справжнім фільмом. Це була Тіна – чарівна художниця дев’ятнадцяти років, яку Гега шалено покохав. Їхнє знайомство було дивним, їхні стосунки почалися зі сварки, проте, коли Тіна помирилась із Гегою, відчувши й зрозумівши, що це була не випадкова людина в її житті, настав день їхнього першого справжнього побачення. Тіна хотіла, аби в цьому місті й у цьому
Тенгіз Абуладзе – видатний грузинський радянський кінорежисер (трилогія «Благання», «Дерево бажань», «Покута»; «Я, бабуся, Іліко та Іларіон»), лауреат Ленінської премії, спеціального призу журі Канського кінофестивалю, премії «Ніка».
