Тіна? – спитав Гега, поглянувши на матір.
– Хто така Тіна? – мовила мати й витерла здивовані й вологі очі.
– Не знаю, я її теж не знаю, – сказав згодом Гега й посміхнувся матері.
Гега мав рацію – він дійсно не знав Тіни, яка довго стояла після лекцій перед академією, куди повинен був приїхати на візку один каліка, проте на зустріч так ніхто і не прийшов. Та і як Гега міг прийти на побачення, якщо саме у цей час його оперували в лікарні й лише кілька днів по тому він зміг зателефонувати Тіні.
– Вибачаюсь, що не прийшов і навіть не зателефонував, – я зараз у лікарні.
– Як добре.
– Що тут доброго?
– Пробачте, погано вийшло, я хотіла інакше сказати, добре те, що у вас поважна причина, через яку ви не прийшли того дня.
– Як тільки мене випишуть, одразу зустрінемось.
– Знаєте, якщо ви не проти, я прийду провідати вас до лікарні й принесу фрукти, або скажіть, що ви любите, що може вас порадувати…
– Ні, сюди приходити не варто, мене скоро випишуть, і тоді я сам вас відвідаю. До побачення.
– Одужуйте…
Гега ще кілька днів лежав у лікарні, куди друзі й знайомі приходили до нього як до героя. Весь Тбілісі знав, що з Геги не змогли зняти джинси, а сам він завзято жартував – мовляв, я віддавав, та вони не захотіли…
Цим цинічним жартом він хотів сказати, що не був героєм, і згодом, рік по тому, у тбіліській тюрмі в Ортачалі [3], у камері смертників, йому часто згадувалися дні, проведені в лікарні, коли з нього хотіли зробити героя, а натомість він прагнув бути звичайною людиною.
У лікарні його надовго не затримали, незважаючи на те що нормально ходити він ще не міг, але, на думку лікарів, цьому мав зарадити лише час. Після операції брати Іверіелі, які були друзями Геги й вчились на медиків, десь в інституті розшукали візок на коліщатках і дали його другові. Вечорами, нарешті залишившись на самоті й стомившись від похвал, він на цьому візку котився у кінець коридору, де на стіні рожевого кольору висів чорний телефон, і розмовляв із Тіною.
З нею він зустрівся наступного ж дня після виписки; до академії від прибув на інвалідному візку, без якого поки дійсно не міг пересуватися, однак Тіна не пробачила брехні й протягом тижня не розмовляла з Гегою, який телефонував їй щодня. Гега намагався все пояснити, Тіна ж не відповідала, слухаючи Гегу й не кладучи слухавку лише тому, що була гарно вихована.
Гега пояснював Тіні те, що не міг пояснити навіть собі, та й справді, яке могло бути виправдання тому жарту, яке могло бути пояснення, окрім як іронія долі, – це, мабуть, саме нею і було, бо на перше побачення з Тіною він міг прибути лише на інвалідному візку. Згодом той візок він повернув братам Іверіелі, а ті – до лікарні, звідки взяли.
Куртку «Вранглер» (добре випрану й вправно зашиту його матір’ю), Дато назад не взяв і, звісно, пообіцяв другові нові джинси.
Гега
Ортачала – один із районів Старого Тбілісі.
