Як результат такої провінційної впертості, на початку сімдесятих років, після боротьби з конкурентами з Тбілісі, Шеварднадзе став першою особою радянської Грузії і йому дуже легко вдалося зачарувати грузинську радянську інтелігенцію. Хоча останнє більше було заслугою саме цієї інтелігенції, ніж першого секретаря, оскільки протягом десятиліть у неї разом із мораллю знижувалася здатність мислити. Коли Шеварднадзе одразу після приходу до влади розпочав арешти підпільних підприємців, грузинські інтелігенти щиро раділи, бо вважали, що арешт Отара Лазишвілі [5] був проявом справжньої боротьби проти корупції. Вони не знали, що приватний виробник, і без того змучений, працюючи у підпіллі, був тією основою, на яку повсюди, в будь-якій нормальній країні, більш за все спиралась державна економіка. Окрім того, що в радянський період підпільні підприємці були дуже сміливими людьми, саме вони могли створити нормальний кістяк держави – середній прошарок суспільства. Брехати старшим завжди значно легше, ніж молодим, і, на відміну від батьків, діти відчули, що Шеварднадзе був дуже небезпечною людиною – серед заарештованих був один їхній друг, якого згодом ще й розстріляли. У Грузії друг завжди означає більше, ніж товариш (не лише через Руставелі), і тодішня грузинська молодь зрозуміла, що у нового секретаря ЦК Грузії були великі плани щодо кар’єри. Ними була Москва, а вона завжди любила тих грузинів, які були незвично безжальними до своїх. Тому вони ненавиділи Шеварднадзе, а особливо ненавидів його Сосо, у якого через Шеварднадзе були неприємності з власним батьком, оскільки Сосо не міг повірити, що такий гарний вчений, як його батько, потребував співпраці з такою недоброю владою (до речі, Сосо, на відміну від великої кількості людей, не думав, що проблема була у конкретному керівникові, а не у радянській системі керівників).
Сосо був студентом художньої академії і після її закінчення хотів стати фінансово незалежним настільки, аби жити окремо від батьків, бо це вже не було схоже на нормальну сім’ю. Сосо не розмовляв із батьком і майже не говорив із матір’ю, яка завжди намагалась зберегти у родині мирні, найкращі стосунки, але це вже було нелегко – до того всього хлопець ще й жалів батька.
Він більше не розмовляв із батьком й лише відповідав інколи на його запитання, і коли перед подорожжю до Америки на науковий семінар батько спитав, що тому привезти, Сосо лише посміхнувся.
– Нічого, – сказав він дуже спокійно, але батько, якого неабияк любив із дитинства, зараз виглядав геть нещасним, і тому додав ще два обов’язкові слова: – Дякую дуже…
Батько нічого не сказав єдиному сину, хоча вже знав, що привезе, – у нього теж були студенти, і він знав, що тоді мрією будь-якого грузинського молодого хлопця були справжні, американські джинси. І батько Сосо, вперше відчуваючи себе сміливим і хоробрим через сина, вирішив, що у Америці, як тільки наглядач, кадебешний супутник-співробітник, послабить увагу, він купить для Сосо справжні джинси, незважаючи
Отар Лазишвілі – підпільний мільйонер, один із найвпливовіших людей свого часу.
