скляними очима, то п’яні сусіди Шурика. Щодня тут триває цілковита вакханалія, яка зовсім не схожа на твої уявлення про благородний рок-н-рол. Звичайно, ти все розумієш, чому так трапилося, але при цьому на власні очі бачиш, як криштально чиста ідея музики як протесту проти буденності, перетворилася на протест проти самої музики.
…Флейтист Коля, якого тепер кличуть Фатєром, розірвав свої нові джинси, коли ганявся за тобою навколо електрооргану. Льоха до крові розбив лоба, коли вперше у житті сильно напився і впав зі сходів у підвал. Ваш новий член групи – басист Кирило «Урфін» – притягнув якусь журналістку, яка брала у вас інтерв’ю і до смерті налякалася велетенських сірих щурів, що саме вечеряли у спортзалі. Батько Шурика регулярно втікає сюди від лайливої дружини грати на баяні й пити самогон. Когось з ваших друзів тут постійно розшукують батьки.
Рок-н-рол та анархія запанували у підвалі на повну силу. Тут відзначаються дні народження, різні пам’ятні дати, тут з ранку до ночі яскравіє підпільне життя молодих рок-музикантів. Навіть в’їдливий запах каналізації й постійної вологи стає для вас дедалі ріднішим. Тут пишуться нові пісні, які одразу стають справжніми гімнами андеґраунду – «Кумарізатор», «Ось і все кіно», «Солдат», «Ми», «Знак зверху». Тут визріває перший повнокровий альбом вашої групи, який так і вирішено назвати – «Діти підвалів».
Кілька разів ви пробуєте записати цей альбом прямо у підвалі. Кожен запис перетворюється на страшенну пиятику, так що потім на плівці неможливо навіть розібрати слова, окрім матів між куплетами. І наче гімн цьому підземеллю лунає пісня Шурика «Діти підвалів», яку ви таки спромоглися записати на професійній студії «Ринг» у відомого, трохи не культового місцевого звукорежисера і рідного брата відомого російського поета-дисидента Віті Цвєткова, заробивши на це гроші постійною грою у переходах. Друзі казали: «Пора виходити на велику сцену…»
Скрипка
Треба щось робити. Концерт. Нові пісні. Блін, репетирувати неможливо через постійні кодла в підвалі – хоч стріляй! Та ще й скрипки немає – Натаха свою вже забрала. Господи, де ж мені узяти скрипку?..
Літо. Трохи не провалився четвертий підвальний концерт, який відвідало ледве з дюжину друзів.
«Валику, я чув, що тобі потрібна скрипка?» – раптом питає після чергової «відкритої» репетиції ваш спільний знайомий Чалий. «Так», – уважніше дивишся на його смуглявий фейс, ледь освітлений підвальним тьмяним блиском. «У мене в сараї вже років тридцять лежить дідова скрипка. Як він помер, ніхто й не грає. Може, тобі знадобиться. Хочеш, принесу?»
Й він приніс. Ти одразу угледів у цьому почорнілому шматку деревини щось незвичайне, старовинне – аж гучніше забилося серце. Такого інструмента ти ще ніколи не бачив: скрипка була нестандартної форми, дивовижна. «Дід у циган купив після війни, вона в їхньому таборі ходила. Дід грав на ній, а як вмер, то мама її в сарай і віднесла», – говорить Чалий. Ти обережно
