з розуму…
…Ти заводиш дискусію навколо твого улюбленого «Нау», котрий щойно порадував своїм «Титаніком». Щоправда, Слава знову повернувся від гітарного звучання до електронного, але там є кілька дійсно геніальних тем…
…Коля починає цитувати в оригіналі Моррісона – він нещодавно дістав усі альбоми «Doors», роздруківку всіх текстів Джима і навіть книгу про них. За вікном «Протитанкового» повільно і водночас раптово вечоріє, і вже треба збиратися…
…І знову ти ввергаєш своє втомлене тіло в темну вогку кашу з безликих людей і почорнілого, ще березневого снігу на трамвайних зупинках, знову повертаєшся до мерехтливих вогнів пролетарського посьолку, знову їстимеш позавчорашні макарони й черствий хліб на вечерю і знову тебе поглине холодна довга ніч, прорізана заводськими гудками й ляскотом вантажних потягів, що везуть чавунну ріку крізь чорно-червону металеву темряву…
Місто
Ти змушений творити в цьому мертвому, обезкровленому місті, де сірий колір заповнив усі щілини, в’ївся в мозок і кістки, обезбарвив очі й голоси, знепритомив обличчя, і навіть небо тут увібрало в себе всю безвихідь сірої жалоби. Сіре повітря, сірі дерева, сірий асфальт і страшні своєю душевною немічністю сірі люди. Вони безтямно бредуть похмурими сірими вулицями, не відчуваючи, як їхні легені поступово перетворюються на брезклі згустки сірого кашлю. Вони обманюють себе, думаючи, що іще живі. Насправді вони давно стали сірою масою, яку перетравлює, як прокислий компот, величезний металевий шлунок цього залізобетонного чудовиська. Це місто народилося у вогні, у ньому ж і конає, створюючи ілюзію щасливого життя. На суцільному цвинтарі колись дивовижної природи тепер відсапується й плюється отруйною слиною кровожерливий дракон, зварений з високоякісної сталі й чавуну.
Жителі міста – його заручники, які вже давно звикли до сірого кольору, ба навіть більше – вони тепер є його захисниками і боронителями. Їх плоть годує монстра, їхні душі – на десерт. Тобі довелося народитися і жити тут, у самому серці вічно задимленого і жаского Міста Потвор. Брудні, забуті Богом і світом робітничі посьолки, що навіть літнього дня темніють ворожістю до всякого, хто хоче бути інакшим. Тут нікому нічого не потрібно, окрім власної шкури. Культура вмирає у зародку, задихається, топиться, сіріє. Цьому місту потрібно лише свіже м’ясо для своїх численних розжарених пащ.
«Шанхай», як називає це місце твоя мама. «11-й посьолок» – так офіційно таврується цей найзанедбаніший закуток індустріального мегаполісу. І все-таки тобі добре тут, бо ти захищаєшся від смогових почвар своїм вигаданим світом і тим рятуєш душу.
Але ти інакший, тому місто мститься тобі, жорстоко і болісно. Ти воюєш з ним усе життя, і поки що воно не перемогло тебе. Ти не зачинився глухо у власному світі, а намагався боротися далі. Це місто-упир висмоктало і розчавило багатьох. Тут спилися, повісились, збожеволіли, сіли, кинули творити, зневірились сотні талантів. Звідси для інакших лише
