кисет у вигляді кішечки, в якому й зберігає привезене зілля. Виявляється, що ніхто з присутніх не має папірос. Тобі доводиться робити свисток. Зосереджений і похмурий Сергій Плющенко перший жадібно затягується скрученим абияк косяком. «Трава ніяка», – повідомляє він, передаючи далі по колу смердючу сигарету.
За вікном іде теплий весняний дощик. Студентське містечко спорожніло. Всі на заняттях. Косяк швидко закінчується. Ви зі змовницьким виглядом виповзаєте у хол другого корпусу.
Довготелеса Ярослава, популярна університетська поетеса, розгублено дивиться на вашу компанію. Велетенського зросту, у важких окулярах з товстими лінзами, завжди в оригінальних кофточках і з неймовірною зачіскою, Ярослава чомусь ніколи не посміхається. От і зараз вона якась напружена, немов пантера перед стрибком на жертву. Ярослава дивиться у вікно. Вона когось очікує.
Крізь центральні двері входить своєю повільною еротичною ходою, яка так подобається дівчатам, музикант групи «Епіграф» і студент біофаку Саня Шева, як завжди пританцьовуючи і вклоняючись всім знайомим. Він традиційно трохи нетверезий і по-філософськи усміхнений. Саню обожнюють не лише поетеси і відмінниці, його поважають і люблять усі місцеві рокери. З Шевою завжди можна поговорити не тільки про БГ і «Лед Зеппелін», а й просто про наше безталанне життя-буття, розпити пляшку-другу і довго слухати, як він, затиснувши у кутку губ цигарку і примруживши ліве око, співає рипучим голосом пісні Вертинського, неодмінно акомпануючи собі на піаніно. Шеву завжди оточує наче якась дивна таємниця, і це робить його бажаним гостем на будь-якій вечірці. З ним легко відпочивати, і він вдало користується своїм невідпорним шармом.
Уздрівши його ковбойського капелюха і традиційну клітинчасту сорочку, Ярослава починає дико верещати: «Це він вкрав мого червоного светра! Сволота, козел, наволоч! Ночував у мене, а потім зникли мої речі! Віддай мого светра, покидьок!» «Дурнувата сучка, – у відповідь випалює Шева, – Не треба мені твого светра. Трахатися не вмієш, блядь, ото й скажена!» Ярослава раптово кидається на нього з кулаками, здіймається вереск, на підлозі вже вовтузиться кілька тіл. Ти навіть не встиг помітити, як у гущі бійки опинилися Фатєр, Африка, Марина, Альона, ще хтось. Їх ледь розтягують набіглі знайомі. Шева витирає розбитого носа: «Сука, коли ж тебе хтось віддере на решті!» Ярослава вигукує якісь погрози. Розя втрачає свідомість, їй погано…
Вудсток
Виступати на «Акустичному Вудстоку-94» дуже почесно, бо Креза покликала найкращі місцеві й приїжджі групи, які грають в акустиці. Вас публіка вже знає й любить, тому «Резонанс» призначили закривати перший фестивальний день, у суботу. Креза, «в міру» – Наташа, екстравагантна і трохи дивакувата поетка і вокалістка групи «Тінув’єль», радо вітає гостей на вході у «Дроби» – один з культових рокерських будинків культури, що носить ім’я якогось Дроб’язка. На правах ідейного гуру і організатора фестивалю вона роздає ролі
