але ніякої підготовки до прийому не помітили. Нарешті слуга виніс жаровню. Ті, що зібралися, завмерли, очікуючи на диво. Посол звернувся до гостей: «Добродії! Вам не важливо, весело в мене чи нудно. Вас цікавить одне – скільки мені коштував прийом. Погляньте ж!» Посол розгорнув свій фрак і показав запрошеним його підкладку. Потім він продовжив: «На неї пішло полотно Доменіко Дзамп’єрі (знаменитого болонського художника), ціна якого – п’ять тисяч гіней. Але це не все. Ось десять векселів на пред’явника по тисячі гіней кожний. Вони виписані на амстердамський банк». З цими словами посол зім’яв векселі і кинув їх на жаровню, а приголомшені гості слухали закінчення його мови: «Не маю сумнівів, що сьогодні ви роз’їдетеся задоволеними і святом, і мною. До побачення, добродії! Прийом закінчений!»
Придворний концерт
Англійський посланник подарував Катерині II телескоп, який їй дуже сподобався. Придворні, бажаючи догодити государині, поспішали наводити інструмент на небо і запевняли, що досить ясно розрізняють на місяці гори.
– Я бачу не тільки гори, але й ліс, – сказав граф Львов.
– Ви збуджуєте мою цікавість, – мовила Катерина, підводячись з крісла, щоб подивитися.
– Кваптеся, государине, ліс почали рубати, ви не встигнете.
Портрет Катерини II. Худ. І. Б. Лампі Старший
Одного разу в Сенаті Розумовський відмовився підписати рішення, яке вважав несправедливим.
– Государиня бажає, щоб справа була вирішена таким чином, – сказали йому сенатори.
– Коли так – не смію не послухатися, – відповів Розумовський і підписав своє прізвище «догори ногами». Цей вчинок відразу ж став відомий імператриці, і вона зажадала пояснень.
– Я виконав вашу волю, але покривив душею, тому і підпис мій кривий.
Петро I не любив носити нового плаття, воно завжди здавалося йому незручним; під час перебування в Парижі він зважився, однак, вдягнутися по-паризьки, та, коли примірив вбрання, голова його не витримала вагу перуки, а тіло стомилося під вишивками і різними прикрасами. Обрізавши кучері перуки на російський штиб, він прийшов до двору в своєму старому короткому сірому каптані без галунів, у манишці без манжет, у шляпі без пера і чорній шкіряній портупеї через плече. Його новий одяг, дивний і ніколи не бачений французами, справив таке враження, що після його від’їзду з Парижа вони ввели його в моду під назвою «вбрання дикуна».
Товариство у парку. Худ. Антуан Ватто. Кінець XVII – початок XVIII ст.
Вольтер працював над новою книжкою і наказав слугам нікого до себе не впускати. I ось до нього у двері постукав якийсь чоловік. Слуга відповів, що пана Вольтера немає вдома і повернеться він дуже пізно.
– Я зачекаю, – відповів гість і залишився коло дверей.
– Я хворий, – подав голос Вольтер, коли почув, що візитер не збирається йти.
– Я швидко поставлю вас на ноги, замолоду я вивчав медицину!
– Я
