дізнавалися раз у раз: померла чи ще мучиться-бідує. І тільки мати тієї ворожки Гутрі стара, а може, то взагалі була її бабця, або тета – себто сестра бабчина, така вже давня та горбата, напівсліпа й глуха зовсім, не боялася, бо старша була в роду, нічого їй не зашкодило б, пантрувала хвору скорботно, простирадлами до ліжниці бідолашну припинала, щоб не скидалася, та травами її гіркими сонними обпоювала.
І була у тої мольфарки Гутрі донька, капосниця Авлентина – її так дивно звали – втекла підлітком у п’ятнадцять ще років у місто, – то посудомийкою працювала в кнайпі для далекобійників на трасі, то на вокзалі прибирала. Як кажуть старі мудрі – людина вона була без жереба й планети, тобто людина без долі, небажана в цьому світі, випадково народилася і нікому не знадобилася. Жила, засмикана, ображена на гіркий талан свій, на роду проклятому написаний, несамовито злоблива на всіх чоловіків і на жінок щасливих та радісних, гарних і розумних, ворогів нажила, як водиться, і повернулася якраз, коли треба було… Брела стежкою до будинку, шалено зголодніла, прикурювала сигарету від сигарети, спльовувала і злостилась оскаженіло зараннє на матір і на майбутнє своє безпросвітне життя, де змушуватимуть працювати з ранку до вечірньої зорі, а вечорами й поготів хоч від нудьги голоси та вішайся. Талапала вона, перекидаючи з плеча на плече сумку з нехитрими своїми пожитками. Увійшла до хати, в каламутному старому дзеркалі злостивим своїм, незвично розфарбованим обличчям та яскравим, як пташине пір’я, нездоровим, неживим клоччастим волоссям ледь відбилася. Грюкнула сердито дряхлими дверима. Увійшла в кімнату, не скинувши старих, сто разів клеєних-латаних кросівок. Зупинилася розгнівана, мовляв, чого кликали, – не те щоб хотіла цього, може, навіть, і не розуміла зовсім, не розуміла, що відбувається, але в останній свій подих дотягнулася-таки мати, звиваючись, прив’язана, дотяглася до руки блудної своєї доньки Авлентини, схопила міцно і притягнула з велетенською силою до себе, пригорнула всю до грудей і так, що Авлентина, не втримавшись, усім тілом звалилася на ліжницю до матері. І осьде Гутря захрипіла, зітхнула – і втихомирилась.
Ну, а потім Авлентина і сама в гарячці билася багато днів – у безпам’ятстві лежала. Але нічого – мамчина тета її відпоїла. І на ноги вже піднялася інша, зовсім інша Авлентина. Рот підібганий, постаріла, але сильна, сувора і начебто мету в житті усвідомила. Головне – що з її поверненням лиха в горах додалося. І самотність її, яка раніше їй не заважала і давала їй свободу, тепер перетворилась на тягар.
Кажуть, поставила вона собі за мету – знайти скарби опришків. І не тільки знайти саме ту печеру Довбуша, куди опришки золото й каміння заховали. Знайти – тільки початок її справи. А знайшовши, і закляття зняти, щоб увійти в схованку і золото привласнити. Опришки ці були гуцульськими повстанцями, дехто говорив, що звичайні грабіжники, які не хотіли на панів працювати, а хто розповідав, що Довбуш і його загони по всіх
