усе відають, не люблять гоноритися, тобто хвалитися або пишатися, але є у них те, що гуцули називають «погорда» – відчуття внутрішньої гідності, своєї обраності і своєї місії, хоча, як зізнавався один, дідо Іва Алайба, ноша ця тяжка і, хоч ти лусни, її не скинеш. Хочеш-не-хочеш, тягни.
Кебету свою, дар свій, вони передають лише раз, одній людині. Самі обирають – зазвичай єдинокровного родича або родичку, зрідка – чужинця, навчають тихо, потай, і так, що наступник і сам до пори не розуміє, що вже приймає особливу науку. Навчають довго, але коли відчувають свій близький останній перехід – вчать жорстко, виснажливо й наполегливо і, прямуючи в інший світ, наостанок подають руку. Ось воно – так передається головне. І учень, в страху і сумнівах або твердо і впевнено простягає вмираючому мольфару руку, хоче чи не хоче, зобов’язаний тепер зректися свого минулого, облишити всю суєту і стрімкість новітнього життя і благати-випрошувати завчасно щодня прощі у всього живого, позаяк піде колись так само, як і вчитель, – без відспівування, помани і посмертного доброго слова. Та що там руку, досить усього лише торкнутися мізинця вмираючого мольфара, навмисно або, як думають, випадково, ненароком, помилково навіть, а насправді доля його поруч стоїть, просто в плече або в лікоть підштовхує легенько, так – мізинця достатньо – і в перший же повний місяць припаде неофітові виходити на ґрунь, кланятися і просити засвідчити його, нового мольфара, знання його прийняти і вміння на службу потаємну. І молить гори допомогти підпорядкувати йому стихії, відкрити проходи, звести знайомство з такими ж, як він, – відлюдними душами, звірами лісовими і свійськими, птахами і сутностями, звичайними і непосвяченими людьми, які в долині живуть, з з невідомими. І допомогти, якщо до того закликає час, подія або благає душа особливої і гідної людини.
Іноді, дуже рідко, такі виняткові люди народжуються у звичайних сім’ях. Але коли їм належить народитися, світ завмирає – припиняють свій довічний біг зірки, вщухають на землі стихії, і всі живі, не усвідомлюючи цього, раптом, як крізь важку густу воду, спочатку рухаються, опустивши очі, у когось серце раптом зайвий раз вдарить, у когось, навпаки, удар пропустить, хтось здригнеться, хтось раптово прокинеться, а хтось і останній раз зітхне. Птахи замовкають, звірі забираються в лігва. І багатьом тоді здається, що день трапився аж надто довгий. І ось саме в такі, майже непомітні у звичайному суєтному житті миті і народжуються оті, з призначенням. А може бути й навпаки – коли вони народжуються, час на мить застигає і світ затамовує подих. Але тиша настає на світі така дзвінка для того, щоби старі мольфари почули крик новонародженого і знали, з якого боку закликати потім до себе в служіння свого послідовника. Іноді й неприступна для зору довга війна точиться за таких – новообраних, молодих, витривалих, повних довершених сил і могутньої творчої енергії. За тих, кого належатиме навчати, кому мольфа дістанеться і кому руку подавати в лиху свою годину.
Зовсім
