вслід, але тільки кулаком пригрозив.
Потім, через якийсь час, він раптом помітив, що Владка давно вдома і зосереджено порається по господарству: то волочить, перехилившись тоненьким тільцем і пихкаючи від старанності, величезне відро води з колонки на вулиці, то поливає огірки в теплиці або квіти у дворі, то чистить кролячі клітки. Власне, виконує ті завдання, які й були б дані їй у вигляді покарання. Владка була наймолодша, і батько, посміюючись, приречено відмахнувся тоді: ну нехай, виросте – зрозуміє.
Тільки одного разу не витримав батько і дістала молодша його улюблена донька на горіхи – поскаржилися на неї сусіди. І, власне, бачив, що стала вона про щось замислюватися. І мама Владчина теж помітила і наказувала, мовляв, Владо, займися чим-небудь. І не смій робити те, що ти надумала. Іноді вони взагалі кричали їй, якщо наставала раптом тиша і не чути було її дзвінкого голосочку.
– Владко! Хоч я й не бачу тебе, – суворо кричала у вікно або через паркан Тамарапална, – але не роби того, що ти зараз робиш!
І у відповідь мама чула сміх і тупотіння жвавих Владчиних сандаликів, яке віддалялось усе далі й далі.
Так от, якось восени, коли вже запітніли сльозами вікна й вечорами дмухало морозцем, і від того скиглили й підвивали собаки у дворах, відвиклі за довге спекотне літо від холоду, який настиг усіх буквально за кілька днів, сталося ось що: вранці раптом з’ясовувалося, що припнуті, посаджені на міцний ланцюг собаки у всіх дворах їхньої вулиці, опинялися на волі. І хтось із сусідів вирішив ніч перебути у засідці, але все ж таки довідатись, хто ж це відпускає на ланцюгах собак. І все стало зрозумілим опівночі, коли з вікна будинку Павлінських вислизнула маленька, всім на їхній вулиці знайома фігурка і безстрашно полізла до вовкодава в сусідній двір. Владка! І ось тут татусь вже, звісно, не стримався…
До речі, через багато років, коли Владка вже була невиліковно хвора і лежала в батьківському домі без сну, вона знову повернулася до свого дитячого – як вона казала – визвольного руху. Щоночі вона вислизала з дому – зупинити її вже було нікому, батька не було серед живих – вилинала, перебиралася через огорожу і знімала ланцюг з виючого від жури і несвободи старого сусідського собаки.
І ще, до слова, – коли Владка пішла назовсім, сталося дивне і, на думку обивателів, незрозуміле. З двору Тамарипални, звідки Владка йшла, за одну ніч зникли пригріті нею собаки і коти. Назавжди. Без вороття.
Останнього шкільного літа, виконавши всі Тамарипални доручення і принуки в хаті й на городі, Владка йшла на Прут, там засмагала на пляжі з подругами і замріяно розглядала журнал мод «Силует». А вечорами щось порола, прала, прасувала і перекроювала. Першого вересня десятикласниця Павлінська заявилася на святкову лінійку в елегантному костюмі, який віддалено натякав на шкільну форму, і, як потім зізналася Владка, пошитому з декількох
