мене робити це.
Він майже стенув плечима, так ніби нічого не міг зробити, крім як тримати мій зап’ясток, наче я була в’язнем, а вільною рукою він трохи задер краєчок моєї сукні, моєї зеленої сукні у стилі Тюдорів.
– Я охоче прийду до вас уночі… – запропонувала я. – Я таємно прийду до ваших кімнат.
Він засміявся, гучно й зневажливо.
– Проникнеш до королівських кімнат, як звикла раніше? Отже, ти повія, як я й думав. І я візьму тебе, як повію. Тут і тепер.
– Мій батько… – прошепотіла я. – Ви сидите на його стільці, на стільці мого батька…
– Твій батько мертвий, а твій дядько не був великим захисником твоєї честі, – сказав він і пирхнув, ніби справді розвеселився. – Облиш про них думати. Задери свою сукню й залазь на мене. Ти не дівчина. Ти знаєш, як це робиться.
Він тримав мене міцно, коли я повільно нахилилася й підняла краєчок сукні. Другою рукою він стягнув штани й знову опустився на стілець, розставивши ноги, а я підкорилася його жесту й посмику його руки й підступила до нього.
Одна його рука ще тримала мене за зап’ясток, а друга підсмикнула вгору мою гаптовану чудовою вишивкою внутрішню спідничку, й він примусив мене розчепірити ноги й опуститися зверху на нього, ніби я справді була хвойдою, якою він мене називав. Він потяг мене вниз на себе, туди, де він сидів на стільці, й штовхнув своє тіло вгору не більше як дванадцяток разів. Його гарячий подих, коли він піднявся до мого обличчя, пахнув обідом, і я заплющила очі й відвернула обличчя вбік, стримуючи дихання. Я не посміла думати про Ричарда. Якби я подумала про Ричарда, який брав мене з такою радістю й шепотів моє ім’я на вершині блаженного захвату, я б, либонь, виблювала. На моє щастя, Генрих застогнав під час своєї миттєвої насолоди, і я розплющила очі й побачила, що він утупився в мене, а його карі очі стали зовсім пустими й білими.
– Не плач, – сказав він, коли я злізла з нього й витерлася краєчком своєї тонкої сорочки. – Як ти звідси вийдеш і подивишся в обличчя своїй матері та на мій двір, якщо ти плакатимеш?
– Ви зробили мені боляче, – кинула я з огидою.
Я показала йому червоний рубець на зап’ястку, а потім нахилилася й підсмикнула вниз пожмакану білизну та нову сукню веселого зеленого кольору Тюдорів.
– Я прошу пробачення за це, – сказав він байдужим тоном. – Надалі я не робитиму тобі боляче. Якби ти не пручалася, я не тримав би тебе так міцно.
– Надалі?
– Твоя фрейліна або твоя чарівна сестра, або навіть твоя доброзичлива мати проводжатимуть мене до твоїх кімнат. Я приходитиму до тебе. Ти більше ніколи не спатимеш у королівському ліжку, тож навіть про це не думай. Ти скажеш своїй сестрі чи хто там із тобою спить, щоб вона вкладалася спати десь-інде. Я приходитиму щоночі раніше півночі, в годину, яку сам обиратиму. Інколи можу прийти пізніше. Ти муситимеш чекати мене. Ти можеш сказати своїй матері, що таким було твоє бажання і моє.
– Вона ніколи мені не повірить, –
