що нічого не могла вдіяти, а тільки витріщилася на нього.
Він засміявся й підвівся, щоб запхати тонку сорочку в штани, й застебнувся.
– Народити принца для династії Тюдорів – це Божий акт, – сказав він. – Моя мати дивиться на нього майже як на святе таїнство. Хоч би яким болючим воно було.
Я грубо витерла сльози зі свого обличчя.
– У такому разі ви служите брутальному Богові й брутальній матері, – виплюнула я на нього.
Він погодився.
– Я знаю. Це їхня воля привела мене сюди. Це єдине, на що я можу розраховувати.
Він дотримав свого слова й став навідувати мене щоночі, як той, хто ходить до аптеки по лікувальні п’явки, – регулярно, але без задоволення. Моя мати, стиснувши губи, перенесла мою спальню до кімнати, розташованої найближче до приватних сходів, які вели в сад і до того пірса, де причалює його баржа. Вона сказала Сесилії, що та має спати з сестрами, а я тепер спатиму сама-одна. Вираз люті на її блідому обличчі не дозволяв будь-яких коментарів чи запитань навіть від Сесилії, яка згорала від цікавості. Моя високошановна мати сама впускала Генриха в незамкнені зовнішні двері і в крижаній мовчанці проводила його до моєї кімнати. Вона ніколи не казала йому жодного слова привітання. Вона супроводжувала його до дверей і назад, як ворог, із випростаною головою і з виразом зневаги. Вона чекала його в приватній залі зі свічкою з пригашеним полум’ям. Вона не казала жодного слова прощання, коли він ішов геть, але відчиняла йому двері й замикала їх за ним з мовчазною люттю. Він мусив мати залізну рішучість, щоб заходити до моєї кімнати й виходити з неї повз опановану мовчазною ненавистю мою матір, коли її сірі очі палахкотіли і встромлялися йому в спину, наче розжарені прути.
Я у своїй кімнаті також мовчала, але після першого візиту він став більш упевненим у собі, став робити паузи, щоб випити келих вина, перш ніж перейти до справи, він запитував, що я робила протягом дня, розповідав мені про свою роботу. Він сідав на стільці біля вогню і з’їдав кілька бісквітів, сир і фрукти, перш ніж розстебнути штани і взяти мене. Поки він сидів, дивлячись на вогонь, він розмовляв зі мною як із рівною, як людиною, котра може цікавитися його днем. Він розповідав мені про новини двору, про тих багатьох людей, яких він прощав, сподіваючись зміцнити своє правління, розповідав і про свої плани для країни. Мимоволі, хоч я завжди починала ніч у лютій мовчанці, я ловила себе на тому, що розповідаю йому, як мій батько робив те або те в тому чи в тому графстві, або про те, що Ричард планував зробити у своєму королівстві. Він слухав уважно й іноді казав: «Добре, дякую тобі за розповідь, я цього не знав».
Він із ніяковістю усвідомлював, що прожив життя у вигнанні, розмовляв англійською мовою з чужоземним акцентом – почасти бретонським, почасти французьким – і не знав нічого про країну, яку називав своєю, крім того, чого навчив його відданий дядько Джаспер і вчителі, яких він найняв. Він зберіг яскраву й добру пам’ять про Велс відтоді, коли був малим хлопцем і жив під опікою Вільяма Герберта, одного з найбільших друзів мого батька; але все інше він знав лише від
