style="font-size:15px;"> Він засміявся, зовсім не збентежений.
– Вони так кажуть? Тоді я справді англієць. – Він затягнув шнурки на своєму поясі й засміявся. – Отже, я став англійським селянином! Я скажу про це своїй високошанованій матері сьогодні вночі, й вона напевне прийде побачитися з тобою завтра. Вона молилася про це щоночі, поки я тут робив свою справу.
– Вона молилася, поки ви мене ґвалтували? – запитала я.
– Це не зґвалтування, – відповів він. – Годі говорити такі дурниці. Не будь дурепою. Оскільки ми заручені, то це не може бути зґвалтуванням. Як моя дружина ти не можеш мені відмовити. Я маю на тебе право як твій законний наречений. Віднині до самої своєї смерті ти ніколи не зможеш відмовити мені. Між нами не може бути зґвалтування, а можуть бути лише мої права і твій обов’язок.
Він подивився на мене й побачив, як протест завмер на моїх губах.
– Ти програла свою битву під Босвортом, – нагадав він мені. – Ти належиш до трофеїв тієї битви.
Колдгаберський палац, Лондон
На свято Різдва мене запросили зробити візит своєму нареченому при дворі, й мене провели до найкращих кімнат Колдгаберського палацу, де його мати тримає свій двір. Коли я увійшла з матір’ю та двома сестрами, у кімнаті зашепотілися. Фрейліна, що читала Біблію, підняла голову, побачила мене й замовкла, й у кімнаті запанувала тиша. Леді Марґарет, яка сиділа на стільці під балдахіном, так ніби вона була коронованою королевою, підвела голову й спокійно дивилася, як ми наближалися до неї.
Я зробила реверанс; я побачила, як позад мене моя мати ретельно визначила висоту свого присідання й відразу ж стала на рівні ноги. Ми підготували цей найскладніший рух у кімнатах моєї матері, намагаючись визначити точний рівень шанобливості. Моя мати тепер ставилася до леді Марґарет із холодною неприязню, а я не збиралася прощати її наказ своєму сину зґвалтувати мене перед одруженням. Лише Сесилія й Анна зробили свої реверанси з нічим не ускладненою шанобливістю, як двоє принцес нижчого ранку всемогутній матері короля. Сесилія навіть підвелася на ноги з вдячною усмішкою на устах, як хрещениця леді Марґарет, яка розраховувала на добру волю цієї могутньої жінки, аби переконатися, що справа з її одруженням просувається. Моя сестра не знала, і я ніколи їй не скажу, що вони взяли б її з такою самою холодною рішучістю, як узяли мене, якби я не завагітніла, й зґвалтували б її замість мене, поки ця жінка з кам’яним обличчям молилася б, щоб сестра змогла зачати дитину.
– Ласкаво просимо до Колдгарбера[1], – сказала леді Марґарет, і я подумала, що це влучна назва, бо важко уявити собі більш жалюгідну й недружню гавань. – І до нашої столиці, – провадила вона, так ніби наші дівчата не виросли тут, у Лондоні, поки вона застрягла з маленьким і нікчемним чоловіком у сільській місцевості, її син перебував у вигнанні, а її дім зазнав цілковитої поразки.
Моя мати оглянула кімнати й побачила на сидіннях біля вікон дешеві подушки, а замість гобеленів на стінах
Coldharbour – холодна гавань (
