усвідомлював, що вчинив дуже підло, проголосивши себе королем ще перед битвою, в якій загинув Ричард. Кожен, хто воював у той день на боці помазаного короля, тепер може бути названий зрадником і законно засуджений до страти. У такий спосіб він обернув правосуддя ногами догори й почав своє правління як тиран.
– Ніхто раніше так не робив, – зауважила я. – Навіть королі з династій Йорків і Ланкастерів визнавали, що йшлося про суперництво між двома домами і що будь-який чоловік міг стати на той чи інший бік, не втрачаючи честі. А ви назвали людей, які лише постраждали, зрадниками. Ви назвали їх зрадниками, хоч їхня провина полягає лише в тому, що вони програли битву. Ви стверджуєте, що кожний переможець має слушність.
– Це здається жорстоким, – погодився він.
– Це здається лицемірством. Як їх можна називати зрадниками, якщо вони захищали законного кроля проти чужоземного вторгнення? Це суперечить закону й здоровому глуздові. І Божій волі також, я думаю.
Він усміхнувся, так ніби ніщо не мало значення більше, як незаперечне утвердження правління Тюдорів.
– О, ні, це ніяк не може суперечити волі Бога. Моя мати найсвятіша з жінок, а вона так не думає.
– Невже вона має бути єдиним суддею? – різко запитала я. – Суддею Божої волі? І закону Англії?
– Звісно, я довіряю лише її судженням, – відповів він і всміхнувся. – Звичайно, я віддам перевагу її порадам, а не твоїм.
Він випив склянку вина й помахом руки покликав мене до ліжка з веселою безпосередністю, що, як я починаю думати, приховувала його власну ніяковість тим, що він робить. Я лежала на спині, нерухома, як камінь. Я ніколи не підіймала край своєї сукні, навіть не допомагала йому прибрати її, коли вона йому заважала. Я дозволяла йому брати себе без жодного слова протесту й відвертала обличчя до стіни. Коли він уперше нахилився, щоб поцілувати мене в щоку, його поцілунок потрапив мені на вухо, і я не звернула на нього уваги, ніби то був доторк мухи, що там пролетіла.
Вестмінстерський палац, Лондон
Після трьох тижнів такого життя я пішла до матері.
– Я пропустила свій термін, – сказала я напрямки. – Думаю, це знак.
Вираз радості в неї на обличчі був достатньою відповіддю.
– О, моя люба!
– Він повинен одружитися зі мною негайно. Я не хочу зазнати публічної ганьби.
– Він не матиме причин відкладати шлюб. Це те, чого вони хотіли. Просто чудо, що ти виявилася такою плодючою. Але я була такою самою, і моя мати теж. Ми жінки, яких Бог благословив дітьми.
– Так, – сказала я, не відчувши ніякої радості у своєму голосі. – Але я не маю відчуття, що Він мене благословив. Ця дитина зачата не в коханні. Й навіть не в законному шлюбі.
Вона знехтувала безвиразність мого голосу й напругу на моєму блідому обличчі. Вона пригорнула мене до себе й поклала руку на мій живіт, плаский і гладенький, як і завжди.
– Це
