у святилищі. Я не завдаю собі клопоту заперечувати їй, але вона помиляється. Вона надто молода. Вона не може пам’ятати святилище, як пам’ятаю його я; немає нічого, нічого гіршого за темряву, тишу, відчуття, що ти не можеш вийти, і страху, що до тебе може ввійти хто завгодно. Востаннє ми жили у святилищі, тобто не могли покинути його, протягом дев’ятьох місяців, що здалися нам дев’ятьма роками, і я думала, що зів’яну й помру без сонячного світла.
Сесилія сказала, що вона як жінка одружена не повинна навіть жити разом із нами і її слід відпустити, щоб вона приєдналася до свого чоловіка.
– Але ж ти не знаєш, де шукати його, – нагадала я. – Він, мабуть, утік до Франції.
– Принаймні я була одружена, – підкреслено заявила вона. – Я не лягала до ліжка з чоловіком, одруженим із кимось іншим. Я не була розпусною перелюбницею. І принаймні, мій чоловік не помер.
– Ралф Скроуп з Упсали, – відповіла я єхидним тоном. – Містер Ніхто й Нізвідки. Якщо ти знайдеш його, якщо він досі живий, ти можеш жити з ним, мені до того байдужісінько. Якщо ти визнаєш його своїм чоловіком без наказу короля.
Вона стенула плечем і відвернулася.
– Її світлість мати короля подбає про мене, – сказала вона, ніби виправдовуючись. – Я її хрещениця. Саме вона всім тепер розпоряджається. Вона подбає про мене.
Погода була поганою для цього сезону, надто сонячною, надто ясною, надто спекотною вдень і вологою вночі, тому ніхто не міг заснути. Ніхто, крім мене. Хоч сновидіння й замучили мене, я ще не можу відмовитися від сну. Я провалююсь у темряву щоночі, й мені сниться, що усміхнений Ричард приходить до мене; він каже, що переміг у битві й тепер ми одружимося; він тримає мене за руки, коли я заперечую, що люди сказали мені: переміг Генрих; а він цілує мене й називає дурненькою, дурненькою й коханою. Я прокидаюся з вірою, що так було насправді, а тоді мене опановує усвідомлення істини, коли я дивлюся на стіни найкращої спальні другої категорії, на Сесилію, яка ділить зі мною ліжко, й пригадую, що мій коханий помер і лежить, неживий і холодний, у невідомій могилі, а його країна знемагає від спеки.
Моя покоївка Дженні, яка походить із родини купців у Сіті, розповіла про жахливу хворобу, на яку хворіють люди в перенаселених будинках міста. Вона розповіла, що двоє підмайстрів її батька захворіли й померли.
– Чума? – запитала я, відступивши від неї на крок.
Від цієї хвороби нема порятунку, і я подумала, що вона могла принести її з собою, а гарячий, просякнутий чумою вітер обвіє нею мене й мою родину.
– Це гірше, ніж чума, – відповіла вона. – Вона не схожа на жодну з досі відомих хвороб. Віл, перший підмайстер, сказав за сніданком, що йому холодно і що все тіло йому болить, так ніби він усю ніч фехтував дерев’яною шпагою. Батько сказав, щоб хлопець повернувся в ліжко, а тоді він почав пітніти; його сорочка просякла потом, піт стікав із нього струмками. Коли моя мати принесла йому кухоль елю, він сказав, що весь горить і не може остигнути.
