на щастя й на те, що я стану коханою королевою Англії, загинули під копитами вершників Стенлі, якими командував її чоловік.
Я похилила голову.
– Дякую вам.
– Я буду для тебе доброю матір’ю, – сказала вона з переконливими нотками в голосі. – Ти зрозумієш, коли познайомишся зі мною ближче, що в мене багато нерозтраченої любові і я маю природжений талант бути вірною у своїх почуттях. Я сповнена рішучості виконати волю Бога, а я переконана, що Бог обрав тебе бути моєю невісткою, дружиною мого сина, й… – Її голос упав до пошепту на думку про мою долю й божественну долю династії Тюдорів. – Матір’ю мого онука.
Я знову похилила голову і коли її підняла, то побачила, що її обличчя сяє.
– Коли я була малою дівчинкою, ще власне дитиною, мені випала доля народити Генриха, – прошепотіла вона, ніби молячись. – Я думала, що помру від болю, не сумнівалася, що ті пологи мене вб’ють. Я тоді знала, що, якщо я виживу, дитина і я матимемо велике майбутнє, найбільше, яке тільки може бути. Він стане королем Англії, а я посаджу його на трон.
Було щось дуже зворушливе в захопленому виразі її очей, вона скидалася на черницю, яка говорить про своє покликання.
– Я знала, – натхненно сказала вона, – я знала, що він буде королем. А коли я зустрілася з тобою, то зрозуміла, що на тобі лежить завдання народити йому сина. – Вона обернула на мене напружений погляд. – Ось чому я розгнівалася на тебе, по-справжньому розгнівалася, коли побачила, що ти зійшла зі своєї стежки. Ось чому я не могла витримати, коли зрозуміла, що ти хочеш відмовитися від своєї долі, від свого покликання.
– Ви гадаєте, я маю покликання? – прошепотіла і я, бо такою переконливою вона мені здалася.
– Ти будеш матір’ю наступного короля Англії, – проголосила вона. – Він стане представником Червоної троянди й Білої, троянди без жодної шпички. Ти народиш сина, й ми назвемо його Артуром Англійським. – Вона взяла мене за руки: – Ось яка твоя доля, дочко моя. Я тобі допоможу.
– Артуром.
Я з подивом повторила ім’я, яке Ричард обрав для сина, якого він сподівався мати від мене.
– Це моя мрія, – сказала вона.
Це було і нашою мрією. Я дозволила їй тримати мої руки й не відсунулася вбік.
– Бог допоміг нам зустрітися, – сказала вона мені з щирою переконаністю. – Бог привів тебе до мене, і ти подаруєш мені онука. Ти принесеш мир Англії, ти припиниш Війну кузенів. Елізабет, ти станеш творцем миру, й сам Бог назве тебе блаженною.
Здивована змальованою картиною, я дозволила їй тримати мої руки у своїх міцних долонях і не заперечувала.
Я ніколи не розповіла матері про те, що сталося між мною та її світлістю матір’ю короля. Вона підняла брову, здивована моєю стриманістю, але далі мене не розпитувала.
– Принаймні вона не сказала нічого про те, що змінила свою думку стосовно ваших заручин?
– Навпаки вона запевнила мене, що ми одружимося. Усе відбудеться так, як і було задумано. Вона
