соборі, що він король Англії, а я його наречена. Але це було, звичайно, тоді, коли він збирав військо для вторгнення до Англії, розпачливо потребуючи підтримки від дому Йорків і всіх наших прихильників. Тепер, коли він виграв битву й відіслав військо геть, він, мабуть, хоче бути вільним від своєї обіцянки, як від зброї, яка тоді була йому потрібна, а тепер – ні.
Моя мати подбала про те, щоб ми роздобули собі нові сукні. Усі п’ять принцес із родини Йорків одяглися розкішно. Але ми не мали куди піти, й ніхто нас не бачив, і до нас зверталися не ваша милість як до принцес, а моя леді як до дочок з незаконного шлюбу, й моя мати була не вдова-королева, а вдова якогось провінційного сквайра. Ми почували себе не краще, ніж Сесилія, чий шлюб тепер був скасований, але новий претендент не з’явився. Вона перестала бути леді Скроуп, але іншою леді не стала. Усі ми зробилися дівчатами без імені, без родини, без певності в житті. Такі дівчата не мають майбутнього.
Я сподівалася, що мене поновлять у статусі принцеси, повернуть мій статок й одружать та коронують у великій церемонії поруч із Генрихом; але мовчанка підказувала мені, що він наречений, який не палко прагне одружуватись.
Жодного повідомлення не надійшло з королівського гардеробу: нас не запрошували прийти й вибрати собі сукні для коронації. Церемоніймейстер не поцікавився запитати нас, чи можемо ми прийти до палацу й вивчити танці для коронаційного обіду. Усі швачки й камеристки в Лондоні день і ніч працювали, шиючи сукні та капелюшки, але не для нас. Нікого не послали до нас від лорда управителя королівського двору з інструкціями про те, як відбуватиметься процесія. Нас не запросили провести ніч перед церемонією в лондонському Тауері, як веліла традиція. Ніяких коней для нас не замовили, щоб відвезти нас від Тауера до Вестмінстерського абатства, жодних розпоряджень ми не отримали за день до церемонії. Генрих не надіслав ніяких подарунків, як мав би зробити наречений нареченій. Нічого не надійшло від його матері. Там, де мав бути безлад, гамір і безліч суперечливих розпоряджень від нового короля та нового двору, що хотіли б мати якнайкращий вигляд, панувала мовчанка, яка ставала дедалі помітнішою.
– Нас не запросять на коронацію, – напрямки сказала я матері, коли була наодинці з нею, бо вона прийшла до спальні, яку я поділяла із Сесилією, сказати мені на добраніч. – Це вже очевидно, чи не так?
Вона похитала головою.
– Я не думаю, що нас запросять.
– Чому він не хоче, щоб я була з ним поруч?
Мати повільно підійшла до вікна й подивилася на чорне нічне небо та сріблястий місяць.
– Я думаю, вони не хочуть бачити натовп Йорків біля трону й так близько до корони, – сухо промовила вона.
– Чому не хочуть?
Вона зачинила віконниці й узяла їх на защіпку, ніби хотіла відокремитися від сріблястого світла, що освітлювало її неземним сяйвом.
– Я точно не знаю чому, – сказала вона. – Але думаю, якби я була матір’ю Генриха, то не захотіла б,
