хочемо навіяти суворій уяві леді Марґарет. Вона не повинна думати, ніби одруження з її сином для мене мука, вона повинна забути, що всі кажуть, я була коханкою Ричарда. Темно-жовтий колір був би доречним, але хто здається гарним у жовтій сукні? Червоний колір мені не подобається, до того ж він надто величний для скромної дівчини, чия єдина надія – одружитися з королем. Темно-зелений – це колір Тюдорів, але він дуже личитиме мені.
– Але я не маю темно-зеленої сукні! – вигукнула я. – І в нас нема часу, щоб її роздобути.
– Ми маємо одну таку сукню, пошиту для Сесилії, – відповіла моя мати. – Ти вдягнеш її.
– А що тоді вдягну я? – запротестувала Сесилія. – Якусь стару сукню? Чи, може, мені взагалі не з’являтися? Може, Елізабет єдина має зустрітися з нашою гостею? А ми всі повинні поховатися? Ви хочете, щоб я лягла спати посеред дня?
– Звичайно, немає потреби, щоб ти була тут, – відрізала моя мати. – Але леді Марґарет – твоя хрещена мати, тож ти вдягнеш свою синю сукню, а Елізабет одягне твою зелену й ти зробиш зусилля – надзвичайне зусилля – бути люб’язною до своєї сестри протягом візиту. Ніхто не любить дівчат із поганим характером, і мені така дівчина теж не потрібна.
Сесилія була розлючена, вислухавши такі слова, але мовчки підійшла до скрині з одягом, дістала звідти свою нову зелену сукню, струснула її й подала мені.
– Одягни її й ходімо до моїх кімнат, – сказала моя мати. – Ми повинні зробити край трохи нижчим.
Одягнена в зелену сукню, підшиту внизу вузенькою стрічкою з тонкої парчі, я сиділа у вітальні материних кімнат і чекала, коли з’явиться леді Марґарет. Та прибула на королівській баржі зі штандартами на носі й на кормі, що тепер завжди стоїть для неї напоготові, із барабанщиком, який повсякчас відбиває ритм. Я почула, як шурхотять черевики її почту на гравії садових доріжок, а потім під моїми вікнами, а потім почула гучне цокання її черевиків на каменях подвір’я. Відчинилися подвійні двері, й вона увійшла до передпокою, а потім і до кімнати.
Моя мати, мої сестри і я піднялися зі стільців і зустріли її реверансом, яким вітають рівного собі. Було важко вирішити, якою має бути висота цього реверансу. Ми присіли на середню висоту, а леді Марґарет зовсім трохи. Хоч нині мою матір знають просто як леді Грей, її коронували королевою Англії, і ця жінка була її фрейліною. А тепер, хоч леді Марґарет плаває на королівській баржі, її син досі не коронований; вона й називає себе «ваша світлість мати короля», та він досі не має на голові корони монарха Англії; він лише привласнив тіару, яку Ричард вдягав на шолом, тож повинен чекати своєї коронації. Я швидко заплющила очі від думки про золоту тіару на шоломі й побачила усміхнені карі очі Ричарда, які дивилися на мене крізь забороло.
– Я хочу поговорити з містріс Єлизаветою сам на сам, – сказала моїй матері леді Марґарет, не потурбувавшись привітатися бодай одним словом.
– Ваша милість, принцеса Єлизавета Йоркська, може провести
