фотель часів Саванароли, автентичною там залишилася тільки верхня частина.
– Торгівля витворами мистецтва – це ремесло для людей із нечистим сумлінням, – почав він свою лекцію. – Ми заробляємо гроші, що їх би мав заробити сам митець. До того ж отримуємо завжди набагато більше, ніж колись заплатили йому. Коли йдеться про антикваріат чи предмети ужиткового мистецтва, все не так іще погано. Гірше, коли перед нами постає «чисте мистецтво». От тільки пригадайте Ван Ґоґа. За все життя йому не вдалося продати жодної картини, і він завжди жив у голоді та холоді, а тепер торговці наживають на його полотнах цілі статки. І так було завжди. Митець голодує, а торговець купує палаци.
– Думаєте, ґендлярів гризе сумління?
Льові підморгнув мені:
– Тільки доти, поки прибуток не стане достатньо апетитний. Торговці антикваріатом – народ дивний. Вони не лише збагачуються на витворах мистецтва, а й самі хочуть піднятися до їхнього рівня, бо митець, який хоче їм щось продати, – здебільшого просто вбогий сіромаха, який навіть не має за що повечеряти. Тому торговець відчуває свою перевагу, адже саме з його ласки митець отримує кусень хліба. Розумієте?
– Прекрасно розумію. Хоч митцем я не був ніколи. Але на таких справах добре знаюся.
– Отже, ви знаєте. Митців використовують завжди. І щоб справити враження великої любові до мистецтва, на якому вони наживаються, і до творців, яких вони використовують, торговці створюють художні галереї. Іншими словами, час від часу організовують виставки. Чинять вони це з двох причин – щоб заробити на митцеві, якого вони зв’язали угодою по руках і ногах, щонайбільше грошей і, звісно ж, щоб він здобув популярність і став знаменитий. У цьому полягає їхнє жалюгідне алібі – так вони хочуть заслужити звання покровителя.
– Отже, це вони – паразити мистецтва? – перепитав я вже навіть весело.
– Ні, вони – ні! – сказав Льові-старший, закуривши цигарку. – Вони роблять для мистецтва бодай щось. Паразити ті, хто продає витвори мистецтва без будь-яких магазинів чи галерей. Вони використовують ту зацікавленість, яку інші викликають своїми виставками, самі ж узагалі не витрачають грошей. Вони торгують у себе вдома. У них немає жодних видатків, окрім хіба що зарплатні секретарці. Вони навіть не платять за оренду, записуючи її до торгових видатків, – бо це ж у них у кімнатах картини висять! І вся сім’я живе собі там радісно і безкоштовно. Поки ми важко працюємо, сваримося з працівниками й витрачаємо на них свої кревні гроші, паразит спить до дев’ятої, тоді диктує секретарці листи і, як павук, чекає на покупців.
– А хіба ви не чекаєте на покупців?
– Не у такій розкоші, як ті глитаї. А як звичайний працівник. Не як пірат!
– Містере Льові, а чому б і вам не стати паразитом?
Він зиркнув на мене спідлоба.
Я зрозумів, що питання недоречне.
– З етичних міркувань? – запитав я.
– Гірше. З фінансових. Чинити, як пірат, можна тоді, коли ти й багатий, як пірат. І коли
