порівнювали. Війна була для мене поза межами будь-яких порівнянь, навіть, можливо, і слушних.
– Я – ні! – вмить насупившись, відповів Льові. – Але у мого брата рояться такі думки. Ви тільки уявіть собі! Та це ж трагедія! Він хоче одружитися з якоюсь американською дівулею! Це буде початком нашого кінця.
– З дівулею?
– Так, з такою собі Христиною, з вибіленим пергідролем і начесаним над вухами волоссям, з виряченими, як у скумбрії, очима, і з писком, із якого стирчать аж сорок вісім зубів, щоб жадібно вгризтися в наші тяжко зароблені грошенята. Себто в наші зелені американські долари! Фарбована гієна з кривими ногами, до того ж – обидві праві!
Якусь мить я намагався уявити собі цю картинку.
– Бідна моя матуся! Добре, що вона не дожила до такого, – вів своєї Льові. – Якби вісім років тому її тіло не кремували, зараз би вона у труні перевернулася.
Мене не вистачало, щоб уявити собі ще й цю заплутану балаканину. Але дещо примусило мене стрепенутися, мов сигнал сирени.
– Кремували?
– Ну так, у крематорії. Вона була побожна єврейка, народилася в Польщі. Померла тут. Знаєте…
– Знаю, – квапливо відповів я. – А ваш брат? Чому йому не можна одружуватися?
– Але ж не з американською дівулею! – обурився Льові. – У Нью-Йорку порядних єврейських дівчат більше, ніж будь-де у світі. То чому б і йому такої не знайти? Цілі міські квартали аж кишать ними! Але ж ні, йому треба домогтися свого. Це однаково, що в Єрусалимі одружитися з дівчиною на ім’я Брунгільда.
Я мовчки слухав цей вибух емоцій. Не наважився закинути Льові його антисемітизм навиворіт. Тут було так само, як і на війні: будь-які жарти – недоречні, іронічні порівняння – неприпустимі.
Льові заспокоївся.
– Даруйте, – вибачився він. – Деколи в людини просто уривається терпець. Але з вами я хотів поговорити на зовсім іншу тему. Про паразитів. Учора я спілкувався з одним таким щодо вас. Йому потрібен хтось, хто знається на картинах. Але не так добре, щоб розгледіти якийсь шедевр, а потім продати його конкурентам. Тобто хтось такий, як ви, – який багато не розпатякує, а сидить тихше води, нижче трави. Було б добре, якби ви поговорили з ним. Скажімо, сьогодні годині о шостій вечора. Я вже домовився про зустріч. То як, підете?
– Дуже дякую, – сказав я здивовано. – Я вам справді неймовірно вдячний!
– Зароблятимете ви не дуже багато. «Річ не в тому, як починаєш, а в тому, щоб не втратити свого шансу», – казав мій батько. А тут… – Льові обвів рукою свою крамницю, – тут у вас немає жодних шансів.
– Я вдячний, що мав змогу у вас працювати. І вдячний, що ви й далі мені допомагаєте. А чому ви це робите?
– Ніколи не запитуйте чому. – Льові розглядав мене. – І справді, чому? Філантропами нас навряд чи назвеш. Але знаєте чому? Бо ви справляєте враження геть безпорадного.
– Що? – здивувався я.
– Напевно, саме в цьому
