решта отримають за цей час кілька років фори.
– То й що? – здивувався я. – Життя – це ж не скачки з перешкодами.
– Та невже? – перепитав Кан.
– Ми ж не змагаємося одне з одним. Хіба більшість емігрантів не хоче повернутися?
– Думаю, ніхто не знає цього напевно. Деякі змушені повертатися. Наприклад, актори, бо вони нічого тут не досягнуть, бо ніколи не опанують англійської досконало. Чи письменники, бо їхніх творів тут не читатимуть. Але в більшості причина зовсім інша. Непереборна, дурнувата туга за батьківщиною. Попри все! Аж блювати хочеться! Знаєте, хто були найкращі патріоти Німеччини? Євреї! Вони любили ту країну з якоюсь собачою, сентиментальною відданістю.
Я промовчав. Подумав, що євреї, мабуть, безмежно любили цю країну саме тому, що їм так і не дозволили почуватися там як удома. Відчуття непевності ніколи не давало їхній любові заспокоїтися. Щоправда, в епоху Німецької імперії їх навіть захищали, потім – перестали. Але антисемітизм до 1933 року був зовсім не поширеним явищем, темою для балачок тільки вульгарних, спітнілих, немитих невротиків.
– Таку любов до Німеччини я відчув на власній шкурі, – сказав я. – У Швейцарії. В особі єврейського комерційного радника, в якого я хотів позичити грошей. Він їх мені не позичив. Зате дав цінну пораду – повертатися до Німеччини. На його думку, газети брехали. А коли щось і не так, то тільки тимчасово, просто вимушені суворі заходи. Де борошно, там і порошно. Євреї й самі багато в чому винні. Коли я йому сказав, що і сам сидів у концтаборі, він пояснив мені, що на те мала бути причина, а те, що мене відпустили, свідчить на користь німецької справедливості.
– А й справді, чому вас відпустили? – перебив мене Кан.
– Бо я не єврей, – відповів я, розізлившись, бо колись уже про це згадував. – На комерційного радника я гаркнув. Він розкричався у відповідь і назвав мене антисемітом.
– Такий тип людей я знаю! – похмуро сказав Кан. – Таких небагато, але вони є.
– Навіть в Америці. – Я згадав свого адвоката й уточнив: – Зозулі.
Кан розсміявся і повторив:
– Зозулі! Скільки ж розвелося тих ідіотів на білому світі!
– Особливо наших власних.
– Надто їх. Можливо, ми все ж таки з’їмо кількох крабів?
Я кивнув.
– Дозвольте вас запросити. Це просто прекрасно, коли ти знову можеш когось запросити. Тоді в тебе зникає комплекс вічного жебрака. Чи, якщо хочте, шляхетного паразита.
– Ніщо не позбавить нас комплексу провини за те, що ми живі; комплексу, який нам прищепила наша люба вітчизна. Я приймаю ваше запрошення. Дозвольте мені натомість купити пляшку нью-йоркського рислінгу, щоб ми хоч на кілька годин знову відчули себе людьми.
– То ми тут не люди?
– На дев’ять десятих. – Кан витягнув із кишені рожевий папір.
– Паспорт! – благоговійно мовив я.
– Посвідчення для громадян ворожої країни, – виправив мене Кан. – Ось хто ми тут.
– То
