Швидше Чарльз Лотон. Адже він характерний актор.
Кан в’їдливо посміхнувся:
– Навряд чи роль така вже й грандіозна. Вілер і в Європі не був аж таким геніальним актором. Знаєте історію чоловіка, який у Парижі пішов у нічний клуб російських емігрантів? Власник хотів його вразити, тому сказав: «Наш швейцар раніше був генералом, кельнер – графом, співак – великим князем» і таке інше. Гість мовчить. Зрештою, власник показав на маленьку таксу, яку відвідувач приніс із собою. «Скажіть, будь ласка, якої породи цей собака?» – запитав увічливо. «Раніше, у Берліні, мій собака був великим сенбернаром». – Кан меланхолійно усміхнувся. – Вілерові справді дали зовсім маленьку роль. Він грає нациста в якомусь другорядному фільмі. Есесівця.
– Що? Але ж він єврей.
– Це нічого не означає. Шляхи Голлівуду несповідимі. Напевно, для них есесівці та євреї – однакові. Вже вчетверте роль есесівця отримує єврей. – Кан засміявся. – Своєрідна мистецька справедливість. Гестапо опосередковано допомагає обдарованим євреям не вмерти з голоду.
Бетті оголосила, що сьогодні у Нью-Йорку проїздом буде доктор Ґрефенгайм. Багато хто його знав: це був відомий берлінський гінеколог. Деякі протизаплідні засоби назвали на його честь. Незабаром приїхав і він сам. Кан теж його знав. Це був скромний худорлявий чоловік із чорною борідкою.
– Де ви працюєте? – запитав Кан. – Де практикуєте?
– Практикую? – здивувався Ґрефенгайм. – Я ще не склав екзаменів. Це важко. От ви змогли б без підготовки знову скласти іспити на атестат зрілості?
– А від вас вимагають?
– Так. Усе з самого початку. Ще й англійською.
– Але ж ви – відомий лікар. Вас би мали тут знати! До того ж, якщо екзамен таки треба складати, для вас би це мала бути проста формальність.
Ґрефенгайм стенув плечима:
– Тут – це не формальність. Навпаки, якщо порівнювати з американцями, то нас ставлять у значно тяжчі умови. Знаєте, як це буває. Лікарі – філантропи тільки за своїм фахом. Потім вони вступають у спілки і товариства й обороняють свою територію. Сторонніх туди не пускають. Тому нам і потрібно повторно складати екзамени. А іноземною мовою це ой як нелегко. Крім того, мені вже за шістдесят. – Ґрефенгайм винувато всміхнувся. – Раніше треба було вчити іноземні мови. Але нам усім нелегко. Мені доведеться ще цілий рік працювати асистентом лікаря. Принаймні, тоді я зможу безкоштовно харчуватися в лікарні, та й матиму, де жити.
– Та скажіть правду! – рішуче перебила його Бетті. – Кан і Росс зрозуміють вас. Річ у тім, що його обікрали. Якась емігрантська падлюка.
– Але ж, Бетті…
– Кажу як є: його просто підло обікрали. У Ґрефенгайма була цінна колекція марок. Частину цієї колекції він віддав зберігати другові, коли той покидав Німеччину. Але коли Ґрефенгайм приїхав, той пройдисвіт другом уже не був. Він стверджував, що Ґрефенгайм ніколи нічого йому не давав.
– Давня
