багато років я живу, як авантюрист. Але без автомобіля. Це щось новеньке.
– У нас іще й водій є, – сказала Наташа Петровна. – Навіть в уніформі. Англійській.
– Мені потрібно перевдягнутися?
– Ні, звісно. Гляньте на мене!
Хоч перевдягатися мені не було в що. Я мав лише два костюми, і кращий із них був на мені.
– Поїдете зі мною? – запитала Наташа Петровна.
– Залюбки!
Це була чудова нагода позбутися думок про Ґрефенгайма.
– Сьогодні в мене буде ще один щасливий день, – сказав я. – Влаштував собі триденну відпустку, але про таку несподіванку не міг і мріяти.
– Ви можете самі собі давати відпустку? Я так не можу.
– Я теж не можу, але я змінюю місце роботи. Через три дні матиму досить вузьке коло обов’язків: заманюватиму клієнтів, вставлятиму картини в рами і працюватиму звичайним слугою в одного торговця картинами.
– А продавати картини теж ви будете?
– Боронь Боже! Сильверс сам продаватиме.
Наташа Петровна якусь мить вивчала мене.
– А чому ви не можете?
– Я кепсько на цьому розуміюся.
– Найкраще зовсім не розумітися на тому, що продаєш. Тоді торгівля краща. Якщо не знаєш дефектів, маєш більшу свободу.
Я розсміявся:
– Звідкіля ви про таке знаєте?
– Іноді я теж продаю. Сукні й капелюшки. – Вона знову мене вивчала. – Але тоді я отримую комісійні. Вам теж їх мали б виплачувати!
– Я ще взагалі нічого не знаю. Може, мені не доведеться підмітати будинок і приносити клієнтам каву. Чи коктейлі.
Ми повільно їхали вулицею, перед нами бовваніли широка, вбрана в кордовий піджак водієва спина і його бежева кепка. Наташа натиснула на кнопку, і з обшитої червоним деревом стінки повільно висунувся складаний столик.
– Коктейлі, – сказала вона і засунула руку в нішу під столом, де стояли склянки й кілька пляшок. – Холодні, мов лід, – пояснила вона. – Останній писк моди. Маленький вбудований холодильник. Що б ви хотіли випити? Горілки, віскі чи мінералки? Горілки. Правда ж?
– Авжеж. – Я глянув на пляшку. – Але ж це справжня російська горілка. Як вона тут опинилася?
– Трунок богів! Навіть краще – нектар! Один із небагатьох приємних наслідків війни. Власник цього автомобіля якось пов’язаний із зовнішньою політикою. Він часто літає до Росії і до Вашингтона. – Вона засміялася. – Але годі дивуватися, краще насолоджуватися. Мені дозволили її пити.
– А мені – ні.
– Власник автомобіля знає, що я не їздитиму на ньому сама.
Горілка була просто прекрасна. Усе, що я досі пив, здавалося тепер занадто міцним і огидним, наче звичайний спирт.
– Ще по одній? – запитала вона.
– А чом би й ні? Очевидно, така моя доля – наживатися на війні. Мені дозволили приїхати до Америки, бо війна;
