це точно знаю. А ти жінок не розумієш. Можливо, вона саме тому й відмовляє мені? Щоб я про це не взнав.
На кілька секунд мені відібрало мову. «Amore, amour, удар блискавки серед тисяч оман, джерело надії у безодні відчаю, безтурботне чудо білої й чорної магії, – думав я. – О, кохання, будь благословенне!» Я урочисто вклонився:
– Дорогий Лягманне, я вітаю твій зоряний сон кохання!
– Вічно ти зі своїми жартами! Я – дуже серйозно.
Громохко підвівся Рауль.
– Шановні леді та джентльмени, – почав він, стікаючи потом, – хай живе життя. Себто добре, що всі ми живі-здорові. Як згадаю, що геть недавно хотів накласти на себе руки, то готовий зацідити собі ляпаса. Які ж ми ідіоти, коли думаємо, що поводимося благородно.
Раптом пуерториканка заспівала. Іспанською. Мабуть, мексиканську пісню. У неї був розкішний голос, глибокий і сильний, співаючи, вона невідривно дивилася на мексиканця. То була пісня про сильну, природну пристрасть, переплетену з тугою, далекою від будь-яких роздумів і будь-якої цивілізації, з тих часів, коли людство ще не мало своєї характерної риси – почуття гумору; пісня відверта, хтива і водночас цнотлива. Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі мексиканця. Жінка теж не рухалася – промовляли тільки її обличчя та вуста. Вони обоє невідривно дивилися одне на одного, а пісня лилася і лилася. Це було єднання без жодного дотику, і кожен відчував його своєю душею. Всі замовкли, я дивився на них, поки повільно лилася пісня, – на Рауля і Джона, Лягманна і Мелікова, Наташу Петровну, – вони серйозно слухали жінку, яка зуміла відірвати їх від буденності і яка не бачила нікого й нічого, крім свого мексиканця, і в ньому, в його жалюгідному обличчі утриманця, бачила саме життя – і це не було ні дивно, ні смішно.
8
Перш ніж взятися до нової роботи, я влаштував триденну відпустку. Першого дня пішов гуляти по Третій авеню – після обіду, своєї улюбленої пори: коли заходить сонце, а в антикварних крамничках зупиняється час, синіють тіні й оживають дзеркала. З ресторанів точиться перший несміливий запах смаженої цибулі та картоплі, офіціанти накривають столи, а омари, виставлені у великих вітринах рибного магазину «Короля морів», намагаються втекти з крижаного ложа тортур на скалічених дерев’яними цвяхами клешнях. Щоразу, як я дивився на їхні круглі вигнуті тіла, мені мороз йшов поза шкірою – вони нагадували про камери тортур у концтаборах народу поетів і мислителів.
– Імперський єгермейстер Герман Ґеринґ такого б ніколи не допустив, – зауважив Кан, я зустрів його перед вітриною з велетенськими крабами.
– Ви про омарів? Бо крабів уже давно четвертували!
Він кивнув:
– Третій рейх любить тварин. Вівчарку фюрера звати Блонді, і він плекає її, мов дитину. Імперський єгермейстер, міністр-президент Пруссії, з блондинкою Еммі Зоннеманн утримує у своїй Вальгаллі молодого лева, і Герман у древньогерманських строях, із валторною за поясом, приходить до нього, як до друга. А шеф усіх концтаборів, Генрих Гіммлер, полюбляє ніжних ангорських кроликів.
– Зате четвертовані краби
