ми повернемося до цієї теми.
Повернувшись до готелю, побачив незвичайне видовище. У старомодному вестибюлі горіли всі лампи. Навіть ті, які економна адміністрація вимикала завжди. Навколо столу всередині вестибюля зібралася цікава різношерста компанія. На чолі з Раулем. Він сидів на розі стола у бежевому велетенському костюмі, схожий на гігантську спітнілу жабу, сам стіл, на мій подив, було накрито білою скатертиною, а гостей обслуговував офіціант. Поруч із Раулем сидів Меліков. Крім того, там був Лягманн із пуерториканкою, мексиканець у рожевій краватці, з кам’яним обличчям та неспокійними очима, дуже молодий блондин, який говорив басом, а не високим сопрано, як можна було припустити, дві смоляні брюнетки невизначеного віку – від тридцяти до сорока, – бистроокі, темпераментні та привабливі. А по інший бік від Мелікова – Наташа Петровна.
– Містере Росс! – гукнув Рауль. – Зробіть нам честь!
– Що сталося? – запитав я. – Колективний день народження? Чи хтось виграв у лотерею?
– Сідайте до нас, містере Росс, – відповів Рауль, ледве повертаючи язиком, і пояснив молодому басовитому блондинові: – Один із моїх рятівників. Поручкайтеся! Це – Джон Болтон.
Мені здалося, наче на моїй руці повисла дохла риба. Через його грубий голос я очікував і міцного потиску.
– Що б ви хотіли випити? – запитав Рауль. – Тут є все, чого душа забажає, – кока-кола, лимонад, данське пиво, бурбонський коньяк, американське віскі. Якщо забажаєте, навіть шампанське. Як ви тоді сказали, коли моє серце краялося від горя? «Минає все», – сказали ви. Мабуть, процитували якогось древньогрецького філософа? Геракліта, Демокрита чи Демократа? На Сьомій авеню цей вислів перефразовують: «Ніщо не вічне, тлінний навіть Вічний Жид». Це правда. Але підростають нові, молоді покоління. Тому що б ви хотіли випити? Альфонсе! – Він покликав офіціанта жестом, достойним римського імператора.
– Що ви п’єте? – запитав я Наташу Петровну.
– Горілку, як завжди! – відповіла вона весело.
– Горілки, – замовив я Альфонсові.
– Подвійну порцію! – поправив мене Рауль, кліпаючи посоловілими очима.
– Чи кохання – це містерія людського серця? – запитав я Мелікова.
– Це містерія людських ілюзій, коли кожен вірить, що інший – його полонений.
– Le coup de foudre, – сказала Наташа Петровна. – Кохання з першого погляду. Нерозділене!
– Як ви опинилися в такій компанії?
– Випадково. – Вона розсміялася. – Прекрасна випадковість! Я хотіла вирватися зі стерильної монотонності в «Колоні Клаб». Але аж такого не очікувала!
– Ви знову йдете до фотографа?
– Ні, сьогодні ні. Чому запитуєте? Пішли б зі мною?
Спершу я не хотів відповідати прямо, та зрештою таки сказав:
– Так.
– Нарешті чую щось розумне, – відповіла Наташа Петровна.
– Будьмо!
– Будьмо!
– Будьмо! Salut, Salve, Salute! – вигукнув Рауль і цокнувся
