весело і ніжно поглянув на Бетті, яка у всіх своїх фіолетових рюшиках достоту скидалася на задерикуватого папугу.
– Серденько, ти наче остання представниця роду Макавеїв.
– Не іронізуй. Ти, принаймні, показав цим варварам, де раки зимують. І маєш мене зрозуміти. Деколи я просто задихаюся. Ця вічна покора! Ця вічна здатність усе витерпіти! – Бетті люто глипнула на мене. – А ви що скажете? Ви теж здатні все стерпіти?
Я промовчав. Та й що я міг відповісти? Бетті струснула головою, посміялася сама над собою і пішла до іншого гурту.
Хтось увімкнув грамофон. Залунав голос Рихарда Таубера. Він співав пісню з «Країни усмішок».
– А зараз усі тужитимуть за Курфюрстендамом, – сказав Кан. Він обернувся до Ґрефенгайма. – А де ви зараз живете?
– У Філадельфії. Колега дозволив погостювати. Можливо, ви його знаєте: Равік.
– Равік? З Парижа? Авжеж, я його знаю. Проте я не думав, що йому вдалося втекти. Що він робить?
– Те, що і я. Тільки не бере так близько до серця. У Парижі неможливо було скласти екзамен. А те, що тут це можливо, він сприймає як прогрес. А мені важче. На жаль, я розмовляю тільки цією триклятою німецькою, не враховуючи латини та грецької, ними я теж досить вільно володію. Але кому ці мови зараз потрібні?
– А чому ви не можете почекати, поки закінчиться війна? Німеччина війни не виграє, тепер це знає кожен. А потім ви зможете повернутися.
Ґрефенгайм повільно похитав головою.
– Це – наша остання ілюзія, яка розлетиться, мов дим. Ми не зможемо повернутися.
– Чому? А коли з нацистами буде покінчено?
– З німцями, може, й буде покінчено, але з нацистами – ні. Нацисти не впали з Марса і не зґвалтували Німеччину, – сказав він. – Можливо, у таке вірили ті, хто покинув Німеччину у 1933 році. А я ще роками жив там. Я слухав їхнє гавкання по радіо, грубе кровожерне гарчання на зібраннях. Це вже не була якась одна партія. То була Німеччина.
Він прислухався до звуків грамофона, з якого лунала пісня «Берлін залишається Берліном»; співали ті, хто вже давно опинився чи в еміграції, чи в концтаборах. Декілька людей, включно з Бетті Штайн, уважно слухали – захоплено, скептично і тужливо водночас.
– Там ніхто не хоче, щоб ми повернулися, – мовив Ґрефенгайм. – Ніхто. Ніхто.
Я повертався до готелю. Після вечора у Бетті Штайн на мене спала меланхолія. Думав про Ґрефенгайма, який намагався заново побудувати своє життя. Нащо? Його дружина залишилася у Німеччині. Німкеня. П’ять років вона витримувала тиск гестапо і не розлучалася з ним. За ці п’ять років із квітучої жінки перетворилася на зів’ялий згусток нервів. Мало не щотижня Ґрефенгайма тягали на допити. Щоранку, з четвертої до сьомої, вони з дружиною тремтіли, як осикові листки, – саме тоді його зазвичай і забирали. Сам допит відбувався тільки наступного дня чи навіть за кільканадцять днів. Ґрефенгайма кидали в камеру до решти євреїв. Усі сиділи навпочіпки, обливаючись холодним потом і божеволіючи зі смертельної туги. За ці години їх об’єднувало якесь дивне братерство. Вони
