А ця панна – її вихованка, вона має бажання провідати місто. Станеш її супроводжувати, послужиш провідником й опікуном.
Хлопець уклонився знову, на цього разу – явно до Цірі.
– Цірі, – сказала холодно Йеннефер. – Устань, прошу.
Вона встала, трохи здивована, бо розумілася у звичаї настільки, щоб знати, що той такого не вимагає. І відразу зрозуміла. Клерк, щоправда, виглядав її ровесником, але був на голову від неї нижчим.
– Мольнаре, – сказала чародійка. – Хто ким має опікуватися? Ти не міг би делегувати на те завдання когось із трошки значнішими габаритами?
Хлопець почервонів і запитливо глянув на принципала. Джанкарді кивнув, дозволяючи. Клерк знову вклонився.
– Вельможна пані, – випалив він плавно й без ніяковості. – Може, я і не завеликий, але на мене можна покластися. Я добре знаю місто, передмістя й усі околиці. Буду опікуватися цією панною, найкраще як умію. А коли я, Фабіо Сахс Молодший, син Фабіо Сахса, роблю так, як умію краще, то… То жоден велетень мені не дорівнюватиме.
Йеннефер дивилася на нього хвилинку, а потім повернулася до банкіра.
– Дякую, Мольнаре, – сказала. – Ти вмієш підбирати працівників. Будеш у майбутньому тішитися своїм молодшим клерком. Воістину, добра порода дзвенить, коли по ній ударити. Цірі, із повною довірою ввіряю тебе під опіку Фабіо, сину Фабіо, бо ж то є чоловік поважний і гідний довіри.
Хлопець почервонів аж до коренів каштанового волосся. Цірі відчула, що також зарум’янилася.
– Фабіо, – ґном відкрив шкатулку, попорпався у її брязкітливому вмісті. – На тобі півнобеля і три… Й два п’ятаки. На випадок, якщо панна матиме якісь бажання. Якщо не матиме – принесеш назад. Ну, можете йти.
– У полудень, Цірі, – нагадала Йеннефер. – Ні хвилиною пізніше.
– Пам’ятаю, пам’ятаю.
– Мене звуть Фабіо, – сказав хлопець, щойно вони збігли сходами й вийшли на залюднену вулицю. – А тебе ж звуть Цірі, так?
– Так.
– На що хочеш подивитися у Горс Велені, Цірі? Головну вулицю? Завулок Сріблярів? Морський порт? А може, ринок і ярмарок?
– Усе.
– Гмм… – задумався хлопець. – Ми маємо час лише до полудня… Найкраще буде, якщо ми підемо на ринок. Нині торговий день, там можна буде побачити багацько цікавих речей! А спершу давай зійдемо на мур, з якого видно всю Затоку й славетний острів Танедд. Як тобі?
– Ходімо.
Вулицею з туркотінням котилися вози, чалапали коні та воли, бондарі котили діжки, всюди панували галас і поспіх. Цірі була трохи приголомшена рухом і розгардіяшем – незручно зіступила з дерев’яного тротуару й по кісточки занурилася у грязюку й гній. Фабіо хотів узяти її під руку, але вона вирвалася.
– Я сама вмію ходити!
– Гмм… Ну так. Тоді ходімо. Тут, де ми є, – головна вулиця міста. Зветься вона Кардо й поєднує обидві брами, Головну й Морську. Туди он, оночки, шлях до ратуші.
