вони недавно проходили, у порівнянні із ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гігантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбільше, зуміють тільки здаля подивитися на нього, бо щоб дістатися на територію ярмарки не можна було й мріяти. Втім Фабіо сміливо вдерся у збитий натовп, тягнучи її за руку. Цірі одразу запаморочилася голова.
Торговки дерлися, покупці дерлися ще голосніше, погублені в штовханині діти вили й лементували. Бидло ревіло, вівці бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Ґномські ремісники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли ваління, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кількох точок торговища чулися флейти, гуслі та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики.[23] На додачу хтось невидимий у натовпі безустанно дув у мідяну сурму. І точно, музикою він не був.
Цірі відскочила з дороги свині, що, пронизливо кувікаючи, бігла підтюпцем, і наштовхнулася на клітки із курами. Коли її відштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона відскочила, ледь розминувшись із копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.
– Що то було? – простогнала вона, вирівнюючись. – Фабіо?
– Верблюд. Не бійся.
– Я не боюся! Теж мені!
Роздивлялася із цікавістю. Глянула на роботу половинчиків, які на очах у публіки виробляли баклаги з козиної шкіри, позахоплювалася красивими ляльками, що ними торгувала у ятці пара напівельфів. Подивилася на вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж похмурий і буркотливий гном. Із інтересом і знанням справи обдивилася мечі в лавці зброяра. Поспостерігала за дівчатами, які плели кошики з лози, й дійшла висновку, що немає нічого гіршого, ніж праця.
Той, хто дув у сурму, перестав дути. Мабуть, його вбили.
– Що воно так смаковезно пахне?
– Пончики, – Фабіо помахав капшуком. – Хочеш з’їсти один?
– Хочу з’їсти два.
Торговець подав три пончики, прийняв п’ятак і видав чотири мідяки, з яких один переломив навпіл. Цірі, потроху набуваючи впевненості, приглядалася до операції ламання, жадібно поглинаючи перший пончик.
– Чи це звідси, – запитала, беручись за другий, – походить прислів’я «гроша ламаного не вартий»?
– Звідси, – Фабіо проковтнув свого пончика. Адже менших монет, ніж гріш, немає. Чи там, звідки ти походиш, півгрошей не вживають?
– Ні, – Цірі облизала пальці. – Там, звідки я походжу, уживали золотих дукатів. І крім того, все те ламання не мало сенсу й було непотрібне.
– Чому?
– Бо я маю бажання з’їсти третього пончика.
Наповнені сливовим повидлом пончики подіяли як чудодійний еліксир. У Цірі покращився настрій, а вируюча площа перестала лякати, навіть почала подобатися. Уже не дозволяла, аби Фабіо волік її за собою, сама потягнула його в найщільніший натовп, до місця, де хтось промовляв, залізши на зіставлену з бочок імпровізовану трибуну. Промовцем був підстаркуватий товстун. По голеній голові й бурим шатам Цірі розпізнала мандрівного
Вагант (від лат. vagantes, «мандрівний») – мандрівний музика, спочатку – клірик, який жив поза парафією і не мав офіційного місця у церковній ієрархії; пізніше до цієї категорії долучаються мандрівні жаки, середньовічні школярі та студенти, які в цю епоху не закріплювалися за окремим університетом і вільно переходили з одного учбового закладу до іншого. Із вагантами пов’язують розвиток світської – зокрема любовної та гумористичної – лірики.
