масний – якщо не сказати «намащений» – жарт. Не сміялася тільки Цірі, увесь час уважно роздивляючись потвору, яка, роздратована галасом, звивалася і билася об пруття клітки й кусала її, даремно намагаючись розвернути покалічені перетинки крил.
– Яйця, таким півнем знесені, – продовжував віспуватий, – мусять сто й одна отруйна змія висидіти! А коли з яйця проклюнеться василіск…
– Це не василіск, – заявила Цірі, гризучи бергамотку. Віспуватий глянув на неї скоса.
– …коли василіск проклюнеться, кажу, – продовжив, – тоді всіх змій у гнізді повижере, поглинувши їхню отруту, але шкоди ніякої від того не зазнає. А сам отрутою так насититься, що не тільки зубом зможе вбивати, не тільки дотиком навіть, але й диханням самим! А коли кінний рицар візьме й списом василіска проб’є, то отрута по держаку уверх піде, заразом і коня, і вершника на місці вбиваючи!
– Це неправдива неправда, – голосно сказала Цірі, випльовуючи кісточку.
– Правда найправдивіша! – запротестував рябий. – Уб’є коня і вершника уб’є!
– Аякже!
– Стихни, паняночко! – крикнула торговка із песиком. – Не заважай! Хочемо подивуватися і послухати!
– Цірі, припини, – прошепотів Фабіо, штовхнувши її убік. Цірі пирхнула на нього, потягнувшись до кошика за наступною грушкою.
– Перед василіском, – рябий почав говорити голосніше в шумі, який здійняли глядачі, що почали грізно бурчати, – будь-яка тварина тікає, щойно шипіння його почує. Кожен звір, навіть дракон, та що я там, кокодрил навіть, а кокодрил – неможливо страшенний, хто бачив його, той знає. Тільки одне звірятко не лякається василіска, й це куниця. Куниця, коли потвору побачить у пустелі, то бігцем до лісу скоренько біжить, там тільки їй одній зілля знане знаходить і з’їдає його. Тоді отрута василіска вже куниці нестрашна, й тоді та загризти його на смерть може…
Цірі пхикнула сміхом і зімітувала губами протяжний, майже непристойний звук.
– Гей, мудрило! – не витримав віспуватий. – Якщо тобі щось не до смаку, то виходь! Не примушую ані дивитися тебе на василіска, ані слухати про нього!
– Це ніякий не василіск.
– Так? А що воно, пані премудра?
– Виверна, – заявила Цірі, відкидаючи хвостик грушки й облизуючи пальці. – Звичайна виверна. Молода, невеличка, голодна й брудна. Але виверна й тільки. На Старшій Мові – віверн.
– Ач, гляньте! – крикнув віспуватий. – Яка вумна й учена нам тут трапилася! Стули писок, бо я тобі…
– Гей-гей! – відізвався світловолосий молодик в оксамитовому береті й позбавленому герба вамсі зброєносця, який тримав під руку тоненьку й бліденьку дівчину в сукні кольору абрикоса. – Тихіше, пане звіролове! Не погрожуйте шляхтичці, аби я вас тим мечем суворо не покарав. Та й щось мені тут обманом запахло!
– Яким обманом, молодий пане лицарю? – аж захлинувся віспуватий. – Бреше та шмар… Хтів сказати:
