камбали, кладу до рота й стогну від насолоди, обіймаючи її ззаду. Навіть примудряюся з повним ротом сказати «смакота». Евелін грайливо б’є мене по руках, відверто задоволена моєю реакцією, нарешті цілує повітря біля мого обличчя і повертається до Кортні. Прайс передає мені склянку і йде до вітальні, намагаючись зняти щось невидиме з піджака.
– Евелін, у тебе є щітка для одягу?
Я б краще подивився бейсбольний матч, чи потренувався в спортзалі, аніж вечеряв тут, чи сходив би до того сальвадорського ресторану, про який були чудові відгуки в журналах «Нью-Йорк» і «Таймс», однак вечеря в Евелін має одну перевагу – я живу неподалік.
– Не страшно, що соєвий соус не кімнатної температури? – запитує Кортні. – Здається, на одній з тарілок – лід. Евелін обережно викладає пелюстки блідо-оранжевого імбиру поряд із невеликою порцеляновою мисочкою з соєвим соусом.
– Ні, страшно. Патріку, будь хорошим хлопчиком, дістань «Кірін»[10] з холодильника. – Хоча, здається, імбир її втомив, і вона жбурляє його на тарілку. – Облиш, я сама.
Я все одно йду до холодильника. Похмурий Прайс повертається на кухню і каже:
– Чорт забирай, хто це у вітальні?
– Евелін вдає, що не зрозуміла:
– А хто там?
Кортні застережливо:
– Е-ве-лін, ти ж їм сказала, я сподіваюся?
– Хто там? – раптово злякавшись, питаю я. – Віктор Павелл?
– Ні, не Віктор Павелл, Патріку, – побіжно каже Евелін. – Це мій приятель, художник Сташ. І Ванден, його дівчина.
– Так то була дівчина, – каже Прайс. – Іди поглянь, Патріку, – підбурює мене він. – Дайте вгадаю – Іст-Вілідж?
– О, Прайсе, – грайливо промовляє Евелін, відкорковуючи пиво. – Чому б ні? Ванден вчиться в Кемдені, а Сташ живе в Сохо, ось так.
Я виходжу з кухні, йду через їдальню, у якій уже сервіровано стіл, і воскові свічки «Зона» горять у срібних свічниках від «Фортунофф», заходжу до вітальні. Не можу сказати, від кого вбраний Сташ, бо його одяг весь чорний. У Ванден зелені пасма у волоссі. Вона дивиться якийсь кліп хеві-метал по MTV і курить.
– Кхм, – відкашлююсь я.
Ванден обережно озирається, здається, вона обдовбана.
Сташ не ворушиться.
– Привіт, я Пат Бейтмен, – кажу я, простягаючи руку, і, помітивши своє відображення у дзеркалі на стіні, посміхаюсь тому, який чудовий маю вигляд.
Дівчина мовчки стискає мою руку. Сташ починає нюхати свої пальці.
Зміна сцени, і я знову на кухні.
– Викиньте її звідси, – лютує Прайс. – Вона обдовбалась за MTV, а я хочу подивитись чортів репортаж Мак-Ніла та Лерера.
Евелін досі відкупорює пляшки імпортного пива і неуважно каже:
– Треба скоріше все це з’їсти, інакше ми потруїмось.
– У неї зелені пасма у волоссі, – кажу я їм. – І вона курить.
– Бейтмене, – промовляє Тім, витріщаючись на Евелін.
Японське пиво.
