лише тридцять сім, а вже дроти починають відходити».
– Можливо, вам варто дати можливість виправитися, – продовжує він.
Повільно, демонстративно Джонсі жмакає підозріло досконалу, на А з плюсом, семестрову роботу Дефаньяка.
– Напевне, сталося ось що: у день написання роботи ви захворіли і тому взагалі її не писали.
– Я захворів, – палко підхоплює Девід Дефаньяк. – Гадаю, у мене був грип.
– У такому разі, мабуть, я задам вам написати вдома есе замість тесту, який складали ваші однокурсники. Якщо хочете. Вам же потрібно скласти іспит, який ви пропустили. Ви не проти?
– Ні-ні! – вигукує хлопець, відчайдушно витираючи очі оберемком паперових хусточок. Дякувати Богу, хоч не став занурюватись у жалюгідне лайно про те, що Джонсі нічого не доведе, що він не може нічого довести, що хлопець поскаржиться на нього до студентської ради, протестуватиме і таке інше. Ні, він плаче, видовище не з приємних, але, ймовірно, це можна вважати добрим знаком. Дев’ятнадцять іще не вік, але надто багато хто з них втрачає совість іще до того, як з’являється тут. Дефаньяк виявився доволі відкритим, і це означає, що десь там усередині в нього лишилося щось людське, що чекає на мить, аби вийти назовні.
– Ви ж розумієте, коли щось подібне повториться…
– Не повториться, – з великою переконаністю вимовляє хлопець. – Не повториться, професоре Джонс.
Джонсі всього лише доцент, але виправляти він не поспішає. Зрештою, колись він таки буде професором Джонсом. Не стати професором він просто не має права. У них із дружиною повна хата дітлахів, і, якщо в його зарплатні не трапиться хоча б декількох стрибків, їхнє життя перетвориться на непросте випробування. Кілька таких випробувань вони вже пережили.
– Сподіваюся, що не повториться, – говорить він. – Напишіть есе на три тисячі слів про наслідки норманського завоювання, домовились? Цитуйте джерела, але виноски можна не робити. Стиль викладу вільний, та висновки повинні бути переконливими. Здасте роботу наступного понеділка. Все зрозуміло?
– Так. Так, сер.
– Тоді йдіть і беріться до роботи. – Він вказує на брудні кросівки Дефаньяка. – І наступного разу, коли надумаєте купувати пиво, купіть краще нове взуття. Не хочу, щоб ви знову захворіли.
Дефаньяк іде до дверей, але зупиняється. Йому кортить хутчіше вшитися, поки містер Джонс не передумав, але йому всього тільки дев’ятнадцять. І він допитливий.
– Як ви дізналися? Вас навіть там не було того дня. Іспит проводили старшокурсники.
– Дізнався, і цього достатньо, – надавши голосу суворості, відповідає Джонсі. – Іди, синку. Напиши гарну роботу і збережи стипендію. Я сам із Мейну – Деррі – і знаю Піттсфілд. Краще бути родом із того місця, ніж туди повертатися.
– Це точно, – гаряче вимовляє Дефаньяк. – Дякую. Спасибі, що дали мені шанс.
– Будете виходити, зачиніть за собою двері.
Дефаньяк
