про зустріч. Коли ж хлопцеві передають, що хтось із викладачів хоче зустрітися з ним… Ну, тут, як то кажуть, не потрібно мати розуму аж понад голову.
– Алло, Джонс слухає, – говорить він.
– Привіт, Джонсі, як життя?
Цей голос він упізнає де завгодно.
– Генрі, привіт! Чудово! Життя чудове!
Узагалі-то життя зараз здається йому не таким уже й радісним, тим паче що за чверть години має з’явитися Дефаньяк, але все відносно, чи не так? Порівняно з тим, де він перебуватиме за дванадцять годин, підключений до всіх цих апаратів, одна операція позаду, а три ще чекають, зараз Джонсі, що називається, пердить крізь шовк.
– Радий це чути.
Сумовитість у голосі Генрі він скоріше не чує, а відчуває.
– Генрі? Що трапилось?
Мовчанка. Джонсі вже хоче повторити запитання, коли Генрі відповідає:
– Учора помер мій пацієнт. Я випадково побачив некролог у газеті. Баррі Ньюмен його звали. – Генрі на хвилину замовкає. – Він був пацієнтом-кушеточником.
Джонсі не знає, що це означає, але його старому другові зараз погано. Це він знає напевне.
– Самогубство?
– Інфаркт. У двадцять дев’ять років. Сам вирив собі могилу виделкою й ложкою.
– Сумно.
– Він останні три роки не був моїм пацієнтом. Я його відлякав. У мене була… одна з тих штук. Знаєш, про що я?
Джонсі думає, що знає.
– Ти про лінію?
Генрі зітхає. Джонсі це зітхання не видається схожим на жаль. Це, швидше, полегшення.
– Так, і я вихлюпнув це на нього. Він помчав, як у дупу вжалений.
– Це не робить тебе винним у його інфаркті.
– Може, ти й правий. Тільки відчувається не так. – Пауза. І потім, із відтінком цікавості: – Це ж рядок із пісні Джима Кроча? Ну а ти як, Джонсі? Усе гаразд?
– У мене? Так. А чому питаєш?
– Не знаю, – каже Генрі. – Просто… Я весь час думаю про тебе з тієї хвилини, коли розгорнув газету і побачив фотографію Баррі в некролозі. Ти там обережніше, гаразд?
Усередині, навколо кісток (багато з яких незабаром будуть поламані), Джонсі відчуває холодок.
– Про що це ти?
– Не знаю, – каже Генрі. – Може, це яйця виїденого не варте, але…
– Це лінія? – Джонсі стривожений. Він повертається на кріслі й визирає у вікно на мінливе весняне сонце. Йому раптом спадає на думку: ану як у Дефаньяка в голові всі клепки повилітали і зараз він іде сюди з якимось пістолетом («замислюючи недобре», як пишуть у детективах і трилерах, що їх любить читати у вільний час Джонсі), а Генрі якимось чином це відчув?
– Не знаю. Скоріш за все, це в мене зміщена реакція на портрет Баррі зі сторінки небіжчиків. Але все одно – будь обережнішим якийсь час, гаразд?
– Ну добре. Чому б ні?
– Чудово.
