усе це добро… перекладаючи з руки в руку… ось тоді…
Він нахиляється, занурює руку аж по зап’ясток у воду, яка біжить уздовж бордюру, і щось дістає з неї жестом фокусника. У тьмяному світлі сріблом поблискують ключі.
– …ви й випустили ключі.
Вона не відразу бере їх. Спочатку, роззявивши рота, дивиться на нього, ніби він тільки-но на її очах здійснив акт чаклунства (можливо, чорного чаклунства, в його випадку).
– Ну, беріть уже, – каже він. Його усмішка злегка тьмяніє. – Ніякої страшної магії. Переважно дедукція. У мене непогано виходить робити висновки. Слухайте, вам би не завадило возити мене з собою на випадок, якщо заблукаєте. Я чудово вмію розблуковувати.
Вона нарешті бере ключі. Швидко, акуратно, щоб не торкнутися його пальців, і він одразу розуміє, що вона не збирається зустрічатися з ним пізніше. Щоб здогадатися про це, не потрібен ніякий особливий дар, досить поглянути їй в очі, в яких більше страху, ніж подяки.
– Дякую… Дякую вам, – говорить вона й одразу ж поглядом вимірює відстань між ними, не бажаючи, щоб він підходив надто близько.
– Нема за що. Отже, не забудьте. «Західна верф», о пів на шосту. Обіцяю найкращі смажені мідії в цій частині штату.
Це він каже, щоб підтримати ілюзію. Іноді так необхідно робити, хоч як ти почуваєшся. І хоч день позбувся деякої частки радості, дещо приємне лишилося. Він бачив жовту лінію, а це завжди піднімає настрій. Не бозна-який талант, але втішно знати, що він не зник.
– О пів на шосту, – повторює Тріш, але, відчиняючи дверцята, дивиться на Піта так, як дивляться на собаку, котрий може вкусити, якщо зірветься з прив’язі. Вона страшенно радіє, що їй не доведеться їхати до Фрайбурґа з ним. І не потрібно вміти читати думки, щоб це зрозуміти.
Піт стоїть під дощем, спостерігаючи, як вона здає назад і скочується з розташованого трохи під нахилом паркувального місця, а коли машина проїжджає повз нього, життєрадісним жестом продавця автівок махає їй рукою. Вона у відповідь байдуже ворушить пальцями в повітрі, і, зрозуміло, коли він з’являється в «Західній верфі» (у п’ятнадцять на шосту, тільки щоб продемонструвати пунктуальність, про всяк випадок), її там немає. Минає година, а її все немає. Він іще якийсь час чекає, просто так, сидячи біля стійки, потягуючи пиво і дивлячись на машини на шосе 302. Десь близько сорока хвилин на шосту йому здається, що він бачить, як вона проїжджає повз, не зменшуючи швидкості, – зелений «таурус», який пробирається крізь густу завісу зливи, зелений «таурус», який, можливо (а може, й ні), тягне за собою примарний жовтий слід, що відразу ж розсіюється в сірому повітрі.
«День інший, лайно те саме», – думає він, але радість його покинула, смуток повернувся. Смуток, який чомусь лишає відчуття заслуженого, ніби то ціна за якусь не зовсім забуту зраду. Він закурює цигарку – раніше, в дитинстві, він, бувало, вдавав, що палить, але тепер йому не потрібно вдавати – і замовляє ще пива.
Мілт приносить, але каже:
– Непогано було б закусити, Пітере.
Тому Піт замовляє тарілку
