плакати.
«Це я змусив його замовкнути, – думає Бобер. – Це був я. Я змусив його замовкнути. Я обійняв його і заспівав».
Тим часом Джордж Пелсен уже почав розповідати про те, як двері зі сцени нарешті відчинились, але вийшли з них не Джексон Браун і не Девід Ліндлі, а три кралечки з підспівок; одну звали Ренді, другу Сьюзі, а третю Шанті. Апетитні панянки, о, всі такі ногасті та смачненькі.
– Чувак, – каже, мрійливо закочуючи очі, Шон. Це повновидий маленький типчик, чиї сексуальні подвиги обмежуються поодинокими виїздами до Бостона, де він вирячується на стриптизерок у «Фоксі Леді» та офіціанток у «Хутерз». – О, чувак, Шанті. – Він робить жест дрочуна в повітрі. Принаймні в цьому, думає Бобер, він профі.
– Коротше кажучи, я заговорив з ними… Точніше, в основному з нею, Шанті, і запитав у неї, чи, бува, не хоче вона дізнатися про нічне життя Портленда. І ми…
Бобер дістає з кишені зубочистку і вставляє собі в рот. Тієї ж миті ця зубочистка стає єдиним, чого йому хочеться. Ні пиво на столі, ні косячок у кишені і вже точно не порожні балачки Джорджа Пелсена про те, як він і міфічна Шанті розважилися на задньому сидінні його пікапа, «дякувати небесам хоч за якийсь прихисток, коли Джорджі йде на таран, це справжній ураган».
«Усе це нісенітниця і маячня», – думає Бобер, і несподівано йому стає сумно на душі, ще сумніше, ніж того дня, коли Лорі Сью зібрала речі й повернулася до матері. Це абсолютно на нього не схоже, та раптом у нього лишається тільки одне бажання: звалити на хер звідси, наповнити легені прохолодним солонуватим повітрям і знайти телефон.
А потім його тягне зателефонувати Джонсі або Генрі, будь-кому з них. Він хоче сказати: «Привіт, чувак, як життя?» І почути у відповідь: «Та ну, Бобре, все ДІЛТС. Не скакати, не грати».
Він підводиться.
– Гей, хлопче! – гукає Джордж. Бобер навчався з Джорджем у Вестбрукському нижчому коледжі, і тоді Джордж здавався йому цілком нормальним, але Вестбрук був багато-багато порцій пива тому. – Ти куди?
– Відлити, – відповідає Бобер, перекочуючи зубочистку з одного кутка рота в інший.
– То воруши дупою, бо я саме дійшов до найцікавішого.
І Бобер думає: «Трусики з отвором у промежині». Дідько, сьогодні та сама дивна вібрація, це відчуття якесь особливо сильне. Напевне, це щось на зразок барометра.
Знизивши голос, Джордж веде далі:
– Так от, коли я задер їй спідницю…
– Я знаю, на ній були трусики з отвором у промежині, – перебиває Бобер. Він помічає вираз здивування – майже отетеріння – в очах Джорджа, але не звертає на це уваги. – Аж вмираю, так хочу послухати про це.
Він виходить, іде до чоловічого туалету з його жовто-рожевим смородом сечі й дезінфекторів, проходить повз нього, повз жіночий туалет, проминає двері з табличкою «СЛУЖБОВИЙ ВХІД» і виходить у провулок. Небо над головою біле, дощове, але повітря чисте й приємне. Таке приємне. Він глибоко вдихає і знову думає: «Не
