style="font-size:15px;"> – Ні, – відповідає вона. – У нас офіс у Вестбруці. «Агентство нерухомості Деннісона». Те, яке з маяком, знаєте?
Піт киває, ніби це йому про щось говорить.
– Я прямо звідти. У Бриджтоні зайшла тільки в аптеку купити аспірин – у мене перед великими презентаціями завжди голова болить… Це стрес. Господи, ніби молотом по голові б’ють…
Піт співчутливо киває. Він добре знайомий із головним болем. Ясна річ, його головні болі найчастіше спричинені споживанням пива, а не стресом, але ж це не заважає їх знати.
– Мені потрібно було десь згаяти час, і я пішла до маленької крамнички біля аптеки випити кави… Ну, знаєте, коли болить голова, кофеїн може допомогти…
Піт знову киває. У їхній компанії найкраще в головах розбирається Генрі, але, як Піт не раз йому казав, якщо хочеш успішно торгувати, потрібно добре знати, як працює людський розум. Нині ж він із задоволенням відзначає, що його нова знайома починає трохи заспокоюватися. Це добре. Йому здається, що він-таки зможе допомогти їй, якщо вона дозволить, зрозуміло. Йому аж свербить це зробити. Свербіння йому подобається. Справа, звичайно, нікчемна, статку не принесе, але сама ідея гарна.
– І ще я сходила через вулицю в «Ренні» й купила хустку… Зараз дощ іде, розумієте… – Вона торкається волосся. – А потім я повернулася до машини… і виявила, що мої ключі, бодай їм, пропали! Я повернулася ще раз, пройшла по всіх місцях… від «Ренні» до крамниці, а звідти до аптеки, – але їх ніде не було! І тепер я не потрапляю на зустріч!
Розпач знову затремтів у її голосі, очі кинулися до годинника, який для нього ледве повз, а для неї мчав із божевільною швидкістю. Ось у чому різниця між людьми, думається Піту. Принаймні одна з різниць.
– Заспокойтесь, – каже він. – Заспокойтесь на кілька секунд і послухайте мене. Ми з вами зараз повернемося до аптеки і пошукаємо там ваші ключі.
– Їх там нема! Я шукала по всіх рядах, я дивилася на полиці, з якої брала аспірин, я запитала дівчину на касі…
– Якщо перевіримо ще раз, гірше не буде.
Він уже лагідно підштовхує її до дверей, легенько торкаючись талії. Йому подобається запах її парфумів, а волосся – ще більше. Якщо воно таке розкішне, коли на вулиці дощ, яке ж воно при сонці?
– Моя зустріч…
– У вас іще сорок хвилин у запасі, – перебиває він. – Зараз не літо, туристи роз’їхалися, тому до Фрайбурґа можна запросто за двадцять хвилин доїхати. Десять хвилин витратимо на пошуки ключів, і, якщо не знайдемо, я сам вас повезу.
Вона з сумнівом вдивляється в нього. А він кидає погляд повз неї в один із сусідніх кабінетів і кричить:
– Діку! Агов, Дікі М.!
Дік Макдональд відривається від стосів із рахунками.
– Скажи цій леді, що, коли доведеться везти її до Фрайбурґа, мені можна довіряти.
– О, йому можна довіряти, мем, – каже Дік. – Він не сексуальний маніяк чи швидкий їздець. Лише спробує продати вам нову машину.
– Я міцний горішок, – злегка всміхається вона. – Але, гадаю, я
