в тебе дружина така штучка, – засумнівався машиніст, – то як це її не забрали працювати офіціанткою в Пхеньяні?
– Усе просто, – пояснив другий помічник. – Її батько не хотів, щоб вона стала офіціанткою чи курвою в Пхеньяні, то по блату влаштував на рибний завод. Ось вона й там, така гарна, а тут я з’явився…
– Повірю, коли побачу, – наголосив перший помічник. – Є ж якась причина, що вона не прийшла тебе проводжати.
– Дай їй час, – запевнив другий помічник. – Вона ще звикає. Я вам її колись покажу.
– Хоккайдо, – сказав стерновий. – Там мерзлота найгірша влітку. Шматки льодовика відколюються, течія їх крутить. І той лід, якого ти не бачиш, – він тебе й губить.
Заговорив капітан. Без сорочки було видно всі його російські наколки. У скісних променях вони здавалися важкими, немовби саме вони обважнили йому шкіру.
– Там така зима, – сказав він, – що все заморожується. Сеча в тебе на кінці, риб’яча кров у бороді. Ножем ткнеш, а витягти не можеш – примерзає. Якось ми були в цеху нарізки, а тут корабель налетів на шмат айсберга. Усе як затруситься, нас усіх покидало пиками в тельбухи. З палуби бачили, як той лід пройшов уздовж борту, здорові вм’ятини полишав.
Чон До подивився на груди капітана. Портрет дружини на його грудях розплився і став наче акварельним. Одного дня капітанів корабель не повернувся, його дружині дали чоловіка на заміну, і тепер капітан був сам. До того ж роки, що він провів у в’язниці, додали до його службового боргу державі, тож пенсії в нього не буде.
– Мороз може розчавити судно повністю, – раптом промовив капітан, – скувати все: металеві одвірки, замки, зачинити тебе наглухо внизу, де баки з відходами, і ніхто, ніхто не прийде з відром гарячої води тебе визволяти.
Капітан ні на що не дивився, і Чон До гадав, чи не йому призначаються ці тюремні спогади: бо приносив же на палубу ту апаратуру, і ось капітан, викликаючи свої спогади, натякає, що може з того бути.
Коли споночіло й усі пішли вниз, Чон До запропонував другому помічникові три пачки цигарок, щоб той виліз на стернову рубку й покрутив трохи стовп із гучномовцем.
– Зроблю, – сказав другий помічник. – Тільки давай не цигарками віддячиш: я хочу веслувальниць послухати.
Хлопець усе питав Чона До, які з себе такі міста, як Сеул і Токіо, і не вірив, що той ніколи не бував у Пхеньяні. Хлопчина лазив не надто швидко, але його розбирала цікавість, як працює радіо, а це вже півділа. Чонові До він допомагав потягти шплінт так, щоб антену можна було підіймати й спрямовувати на воду.
Потім вони сиділи на коробці лебідки, ще теплій, і курили. Вітер досі гув у їхніх вухах, роздмухував вогники цигарок. Іншого світла на воді не було, і лінія обрію відділяла абсолютну чорноту води від молочної темряви повного зірок неба. Угорі пливла парочка супутників, кудись на північ – немов слідами падучих зір.
– Оці дві кралі в човні, ти як гадаєш, вони заміжні? – спитав другий помічник.
– Не
